Чигиринський сотник - Страница 91

К оглавлению

— Що, сіно перевертати? — поспитався Обух.

— Еге.

— То й ми осьо поможемо, хутчій буде…

Семен потягнув із люльки.

— Сіно я й сам поперевертав би, — сказав він. — А от що з клятим небіжчиком удіяти! Бачив, яке лихо?

— Авжеж.

— І звідки воно на нас оце окошилося?

— З пекла, звідки ж іще.

— То се чорт?

— Та вже ж не той чоловік, которий умер давно! Чортяка, та ще й добрячий…

Дядько покрутив головою.

— І що ж тепер?.. — поспитався він по хвилі.

— Та що! — буркнув Обух. — Робити щось треба…

З хати вийшла Килина.

— Господине! — погукав характерник.

— А що?

— А йди-но сюди, голубко… — І коли вона підійшла: — Сядь-но коло нас!

Молодиця вмостилася на колоді й боязко зиркнула на Обуха.

— Бачила, що вчора було?

— За вечерею?

— Еге.

— Бачила, дядьку…

— Віриш тепер, що то чорт, а не чоловік покійний? Чи і досі не віриш?

Килина довго мовчала.

— Не Іван се! — нарешті сказала вона. — Бо він… ну, він…

Вона затнулася.

— Що, холодний? — криво посміхнувся Обух.

— Еге ж, неначе крига!

— Господе, твоя воля! — перехрестився Семен. — І звідки се лихо на нас узялося!

Обух покивав головою.

— А певно, що холодний! Чорт завжди такий, бо душі в нього нема…

— Не знаю, козаче… Тільки чує моє серце, що смерть за плечима стоїть. — Килина знову помовчала. — Ти наженеш його?

— А ти хочеш?

Вона безтямно глянула на характерника.

— Зведе він мене зо світа…

— Проси що хочеш, запорожцю! — встряв Семен. — Шкода ж сестру — самі ми з нею на світі лишилися! Як жили ми коло Брацлава, то всеньке кодло наше татаре у бран зайняли, а батька з матір’ю зарізали… оце тільки й роду в мене!

— Подумати треба!.. — буркнув Обух. — Непросте це діло…

— Паровицю волів дамо! — вигукнув Семен.

Обух махнув рукою.

— Нічого не треба нам, люде добрі! За це плата не береться…

— Але як харчів дасте, то візьмемо! — укинув Михась. — Бо в нас уже нема нічого!

— Та замовкни ти, пуцьвірку! — глянув на нього характерник. І до Семена: — Значить, зробимо так… Вівці у вас є?

— Еге ж. А що?

— Надвечір треба буде одне ягня. Знайдеш?

— Угу.

— Та й що? — звела голову молодиця.

Характерник підвівся.

— Там побачите, що буде! А зараз гайда сіно перевертати… — І до Килини: — Спробуємо помогти тобі, небого!

Як сонце вже похилилося до небокраю, а над мочарищами послалася сива прохолодна імла, Обух кинув граблі на покіс і втер чоло рукавом.

— Тяжкий же ваш хліб, гречкосії!.. — втомлено сказав він. — Це не козакувати, звісно…

— Шаблею ворочати легше, еге? — поспитався Семен.

— Козак — як той птах небесний: він не сіє і не жне, а з ворогів здобич лупить та п’є і гуляє,— сказав характерник. — Та й лицарем почуваєшся, а не орачем якимсь…

— Я козак Мамай, мене не займай! — укинув Михась.

— О-то-то! — закивав характерник. — А сіно перекидати — останнє діло…

— Та воно так! Тільки де ви тої здобичі набрали б, панове лицарі, якби не ми… — Семен зітхнув. — То що з нашим лихом буде, козаче?

Обух притулив долоню над чолом.

— Сонечко вже заходить… — сказав він. — А отара твоя близько?

— Та оно попід гаєм хлопці пасуть!

— То неси ягня… — звелів Обух. І до Михася: — А ми гайда до річки!

Вони спустилися у берег. Од води тягло прохолодою, мокрим жабуринням і терпким духом верби. Десь у комиші бовтнула рибина.

— Обуше! — торкнув його за лікоть Михась.

— А що?

— А як показати мерцеві Троянів Ключ?

Характерник зиркнув на нього.

— Дарма праця! Не для цього він прийшов у світ…

— Хіба не злякається?

— Та злякається, звісно… — Обух озирнувся, а потім попрямував понад річкою. — Утече та й розкаже на тім світі, де ми зараз пробуваємо… А до тої молодиці все одно буде ходити! Треба нам, сину, так його закатрупити, щоб геть зо світа зійшов!

— І як ми це утнемо?

Обух зупинився.

— Отут наче добра місцина… — Щось зашелестіло у траві, і Михась побачив, як у воді зав’юнилося чорне гнучке тіло. — О, і вужі тут є!

Коло берега ясніло чисте прозоре плесо. На тому боці видно було густі комиші. Вода бігла в траві, й на ній грали сонячні блищики. Із шелюгів виліз Семен. На плечі в нього було ягня зі зв’язаними ногами. Характерник махнув йому рукою.

— Ну, осьо… — сказав Семен, підходячи. — Та й що далі?

Обух озирнувся.

— А тепер, — сказав він, — мовчіть усі! Щоб ні пари з уст мені, второпали?

— А то чом? — поспитався Михась.

— Бо всі чари пропадуть…

Він зупинився над плесом. Вода виливалася з нього й люрила поміж очеретами, нуртуючи в голих корчомахах, що лежали поперек течії. Михась із Семеном стали обіч, боязко зиркаючи один на одного. Обух перехрестився і заговорив, дивлячись У воду:

— Ой над садом та над виноградом два вірли золотим яблуком грали! Грали ним вони, грали та й геть його утеряли. Котилося воно, котилося та й коло синього моря спинилося. Над тим морем ясен місяць сяє, по тім морі святий Миколай пливáє. Стану я золоте яблуко в море кидати, до святого Миколая такими річами промовляти: «Святий Миколаїв, Божий угоднику, грішних душ перевізнику! Ти на тому світі поміж богів походжаєш, усю правду про нас, грішних, знаєш. Скажи, Святий Миколаю, як лихо від душі хрещеної одвернути, лютого нава в пекло назад завернути! Щоб він тіло біле не терзав, жовтої кости не ламав, крови людської щоночи не спивав…»