Чигиринський сотник - Страница 92

Михась мало не скрикнув: просто під ногами в нього зашелестіла трава, а потім в осоці звинулася удвоє груба чорна зміюка і плигнула у воду. Плесо закипіло, зануртувало і взялося бульбашками.

— Так я і думав… — пробурмотів характерник.

Він узяв ягня, що лежало поруч, дістав запоясника — і одним махом перерізав йому горло. Кров зацебеніла у воду і багровою стьожкою попливла за течією.

— Святий Миколаю, божий угоднику! — швидко-швидко заговорив Обух. — Візьми сюю виру, понеси у синєє море, принеси до пекельної брами, де триголовий пес окатий стоїть на чатах! Триголовий пес завиває, голови до багрового неба задирає, на кров живу лакомо зв’ягає… Впийся ж крівлею з сього світа, псе проклятий пекельний! Клятого нава у білий світ не пускай, браму на сто замків замикай! Іменем Дажбожим тебе заклинаю — і раз! і вдруге! і втретє!

Ото так промовляв він і простісінько на очах мінився — очі його западали, ніс загострювався, лице марніло, аж урешті зробився він як той віск. Як скінчив говорити, то заплющив очі й завмер. І кругом стало тихо, наче перед бурею: повітря зробилося, немов шкло, розкудлані вітром шелюги заклякли, мов намальовані, голубе небо стало якесь зеленкувате і неначе присмерком оповилося, а бджоли, що літали над болотяними півниками, так і повисли кількома золотими крапками. Одну тільки мить тривало теє диво, бо характерник здригнувся, очі розплющив і відразу ж зажебоніла вода в очеретах, задзижчали комахи у траві, закрякали дикі качки на болоті, а шелюги залопотіли й захвилювалися од вітру.

— Іменем Дажбожим тебе заклинаю! — повторив Обух.

І, піднявши ягня обіруч над головою, пожбурив його у воду.

Річкове плесо пішло колами, з дна каламутною хмарою піднявся намул, а потім вода наче вибухнула: де не взялися гади, ящірки, жаби — та як кинуться до того ягняти! Не встиг Михась і духу звести, як сплелися вони у клубок і давай теє м’ясиво рвати та шматувати, як несамовиті.

На вербі зненацька щось затріщало. Михась зиркнув угору — і насилу встиг відскочити: поруч із ним гепнула додолу одчахнута гілляка з шапкою зеленої омельги.

— Ага, — сказав Обух, нагинаючись над нею, — он воно що… Добре, так і зробимо!

Та й дістав запоясника й утнув од тієї омельги коротеньку паличку.

— А то що? — з острахом поспитався Семен.

— Те, що треба… — відказав характерник, ховаючи паличку за пояс. Тоді озирнувся на річку. Колотнеча ущухла так само раптово, як і почалася, й тільки здорові бульки лопалися на брудній перебовтаній воді.— А тепер гайда, хлопці, додому…

За часину, коли вони йшли курною дорогою до слободи, Михась запитав:

— А що ж воно ото за гаддя було у воді, що аж річка закипіла? Я такого ще в житті своєму не бачив!

Обух подивився убік.

— То нечисть пекельна, сину… краще тобі й не бачити було сього!

— То воно не в річці живе?

— А певно, що ні! То, сину, пса того окатого слуги, которий пекло стереже…

— А що то за пес такий?

Характерник зітхнув.

— Там, де сонце заходить, за чорним морем, височить пекельна брама, сину… З каміня вона уся, у ста чоловіка заввиш, і вся страшними мальовидлами пописана! А стереже її триголовий пес Рябко… Такий він великий, як гора, а очі, як млинові кола…

— А чого він її стереже?

— Бо є такі люде, що хочуть промкнутися туди…

— Невже такі є, що живцем до пекла хочуть потрапити? — жахнувся Михась.

— Та бувають… — відказав характерник. — Жив собі колись один музика, а в нього дівчина була, — така гожа, мов та зоря! От вона умерла од чогось. Тужив він за нею, тужив, та й подався на той світ шукати її. А тоді брами за морем ще не було. Приходить він у той світ, а там сидить на престолі клятий Чорнобіг. Став просити його музика, щоб віддав йому тую дівчину чи бодай в Ир Дажбожий відпустив її, бо неправедно загарбали її до пекла… А Чорнобіг зуби шкірить та тільки регочеться — радіє, що так чоловікові дозолив! Але сиділа на тім престолі жінка Чорнобігова, гарна як намальована, аж страшна тією красою… Шкода стало їй хлопця, то вона й каже: «Добре, козаче… бери свою любку! Тільки ж гляди — як будеш у білий світ іти, не озирайся назад, хоч що там сталося б! Як озирнешся, то знов опиниться вона у пеклі, а ти вже сюди живим не потрапиш».

— Не втямлю я, — вигукнув Михась, — а як же ж ми з тобою ото у пекло прокралися?! І брами ніякої там не було!

— А нам, сину, вовкулаки помогли — вони туди ходять тою дорогою, де всяка нечисть у білий світ промикається…

— Ба! — сказав Михась. — Еге, та й що далі з тим музикою було?

— А що… взяв він її та й попровадив у білий світ! А треба було йти довгою темною печерою. Та дівка й одстала якось од нього. Темно у тій норі було, хоч в око стрель, злякалася вона і зачала гукати… Той музика озирнувся…

— І що?

— А її вже нема. Хтів було він назад вертати, аж там уже брама стоїть… Більше ніколи він її не бачив. Воно й не диво, бо Чорнобог нічого зо своїх рук не випускає… не було ще такого, щоб мертвий з того світа вертався!

— О господе! — буркнув Семен, що ішов поруч.

Михась подумав.

— А сей чортяка вже не прийде більше?

— Та ні, сину… пес його вже не випустив би, та клятий чортяка біля могили витає! Треба ще останнього фортеля утнути…

— А якого?

— А ось побачиш!

Стояв уже старий вечір, коли вони зайшли до хати і посідали за столом. Семен зняв бриля і поклав коло себе на лаві. Михась неспокійно крутився і зиркав у вікно.