— Та все, все… — поспішно сказав Обух, прибираючи баклагу зі столу. — Не хочеш — не треба, нам більше зостанеться!
Килина принесла сало у полумиску й поставила на столі.
— А борщ постолами будемо їсти… га, жінко? — понуро спитався мрець.
— Зараз… зараз, Іванцю!
Молодиця хутко шатнулася до мисника, і Обух значуще зиркнув на неї.
— Осьо, люде добрі… ой!
Дерев’яна ложка глухо торохнула об ніжку стола.
— Я сама… сама достану! — вигукнула Килина.
Михась зазирнув під стіл — і захолов од жаху: ноги в мерця були чорні й кудлаті, як у барана! Він обернув голову — й зустрівся з переляканим поглядом Килини. Якусь хвилю вони дивилися одне на одного, а потім випросталися.
— Ну, — сказав небіжчик, — довго ти там ще длятимешся?
— Іване… — прошепотіла молодиця.
— І що?
Килина поволі провела по обличчю рукавом.
— А чого… чого це ноги в тебе такі кудлаті?
Всі замовкли, і лише чутно було, як вода скапує у цебро з мокрого рушника, що висів на миснику.
— Та, — сказав урешті мрець, дивлячись убік, — холодно було… То я поліз на горище та пошив собі зі старого кожуха такі кожушані чоботи!
— Таж спека надворі! — вигукнула Килина. — Ти що, Іване?!
Мрець понуро глипнув на неї.
— А тобі яке діло? — поволі поспитався він. — Ти розуму мене будеш вчити?
Обух поворухнувся.
— Подумаєш, велике диво! — сказав він помирливо. — Он у нас був один козак на Січі, то на лиманах болотяної лихоманки вхопив… І що ви думаєте? Надворі спека аж кипить, а його як почне було трясти та морозити, то мусить кожуха вдягати! Сидить ото під куренем на самісінькому осонні й дригонить, мов холодець…
— Та й що? — поспиталася Килина.
Обух махнув рукою.
— Вмер, що ж іще!
— Туди йому й дорога! — буркнув небіжчик. — Давайте вже їсти будемо, а то й не рано…
— Оце й правильно, — сказав Обух. — Їсти — діло не ледаче!
— В мене аж шкура болить, так їсти хочеться, — докинув Михась.
Та й похапали ложки і заходилися вечеряти.
Поночі, коли вони вже лежали в стодолі, повкривавшись киреями, малий козак запитав:
— А що, чорти і справді горілки бояться?
Обух перевернувся на другий бік.
— А певно, сину! Вона для них, як свячена вода, — тільки дух почують, то їх аж коробить!
— А як покропити чорта нею, то що буде?
— А я хіба знаю! — сонно буркнув характерник. — Спи вже…
Михась замовк, та за хвилю не втерпів.
— Обуше…
— Га? — поспитався той.
— А ото ти казав, що сяя жінка, мовляв, мерця приплакала…
— Та й що?
— А як це — приплакала?
Характерник обернувся до нього.
— А це, — сказав він, — як побиваються дуже за небіжчиком, то він і приходить… Тільки приходить не той, хто вмер, сину, бо душа його вже у Дажбожих покоях! Влазить у тіло його злий дух і починає ходити до жінки та ссати з неї кров…
— А нащо?
— А щоб зо світа її звести та душу в пекло запроторити до конця світа!
— А чого ж ноги в нього кудлаті, як він у людське тіло вліз?
— Бо ноги чортові завжди видно… Та й не простий се чорт, а сам чортяка!
— А звідки ти знаєш?
— У чорта, сину, на ногах пазурі, у чортули — курячі лапи, а в найстрашнішого поміж ними, чортяки, — ноги у вовні! Тяжко, мабуть, вона побивалася за чоловіком, що таке страхіття на тім світі її почуло…
— Тож, певне, шкода їй було!
— А за чим шкодувати, питається? Умер чоловік — значить, так треба. Погукав його батько Троян до себе, бо нащось він йому здався там… Та й не вмирає людина, то лише тіло йде в землю, а душа ж безсмертна! Летить вона до синього моря, а там пливає коло берега святий Миколай. Садовить він її у човна та й везе на той бік синього моря, а там коло брами ув Ир Господній стрічає її святий Петро, Дажбожий воротар…
— Та й що?
— Та й одчиняє браму і пускає душу до Иру зеленого, а там на престолі сидить матер божа, пречиста Лада…
— Еге, та й що?
— І там вона ото літає…— пробурмотів крізь сон характерник.
— І літає, і що?
— Та й нічого…
— Як це нічого? А далі що, га? — Михась прислухався, та почув тільки хропіння. — Обуше, Обуше… що ж далі?
— А хтозна… — проварнякав крізь сон Обух.
— Як це — хтозна?
— А отак…
— Ні, так нечесно! То розказував, розказував, а то… — Малий козак нахилився і почав торсати характерника за плече. — А далі що, га? Ану розказуй хутчій!
— А ти даси мені спочити, вражий сину, чи ні! — кинувшись зі сну, крикнув характерник. — Чи мені нагайку взяти та встюжити тебе, щоб і шкура репнула! Спи вже, собача дитино, щоб тебе чорти приспали!
— Ну все, все… — поспішно сказав Михась, замотуючись у кирею. — Все, мовчу.
— Ні, ти йому слово, а воно тобі десять! Причепиться, як смола до штанів, і хоч ти що хоч роби! — бурмотів Обух, умощуючись зручніше. — І про те йому розкажи, і про те…
Ще із хвилю лепетав він щось крізь сон, а потім у стодолі стало тихо і тільки чутно було, як соловейко щебече на вишні під хатою.
Другого дня, коли Михась напував коней у жолобі, до обійстя знову заглянув Семен. Він був у брилі, при боці висів гарбуз із водою, а на плечі тримав кілька дерев’яних грабель.
— Здоров, козаче, — сказав він Обухові.— Ще не поїхав?
— Ні.
— А тютюн ще маєш?
— Маю.
— То давай!
Вони зачаділи люльками. Семен зняв бриля і поклав коло себе на колоді.