Чигиринський сотник - Страница 90

К оглавлению

— Та все, все… — поспішно сказав Обух, прибираючи баклагу зі столу. — Не хочеш — не треба, нам більше зостанеться!

Килина принесла сало у полумиску й поставила на столі.

— А борщ постолами будемо їсти… га, жінко? — понуро спитався мрець.

— Зараз… зараз, Іванцю!

Молодиця хутко шатнулася до мисника, і Обух значуще зиркнув на неї.

— Осьо, люде добрі… ой!

Дерев’яна ложка глухо торохнула об ніжку стола.

— Я сама… сама достану! — вигукнула Килина.

Михась зазирнув під стіл — і захолов од жаху: ноги в мерця були чорні й кудлаті, як у барана! Він обернув голову — й зустрівся з переляканим поглядом Килини. Якусь хвилю вони дивилися одне на одного, а потім випросталися.

— Ну, — сказав небіжчик, — довго ти там ще длятимешся?

— Іване… — прошепотіла молодиця.

— І що?

Килина поволі провела по обличчю рукавом.

— А чого… чого це ноги в тебе такі кудлаті?

Всі замовкли, і лише чутно було, як вода скапує у цебро з мокрого рушника, що висів на миснику.

— Та, — сказав урешті мрець, дивлячись убік, — холодно було… То я поліз на горище та пошив собі зі старого кожуха такі кожушані чоботи!

— Таж спека надворі! — вигукнула Килина. — Ти що, Іване?!

Мрець понуро глипнув на неї.

— А тобі яке діло? — поволі поспитався він. — Ти розуму мене будеш вчити?

Обух поворухнувся.

— Подумаєш, велике диво! — сказав він помирливо. — Он у нас був один козак на Січі, то на лиманах болотяної лихоманки вхопив… І що ви думаєте? Надворі спека аж кипить, а його як почне було трясти та морозити, то мусить кожуха вдягати! Сидить ото під куренем на самісінькому осонні й дригонить, мов холодець…

— Та й що? — поспиталася Килина.

Обух махнув рукою.

— Вмер, що ж іще!

— Туди йому й дорога! — буркнув небіжчик. — Давайте вже їсти будемо, а то й не рано…

— Оце й правильно, — сказав Обух. — Їсти — діло не ледаче!

— В мене аж шкура болить, так їсти хочеться, — докинув Михась.

Та й похапали ложки і заходилися вечеряти.

Поночі, коли вони вже лежали в стодолі, повкривавшись киреями, малий козак запитав:

— А що, чорти і справді горілки бояться?

Обух перевернувся на другий бік.

— А певно, сину! Вона для них, як свячена вода, — тільки дух почують, то їх аж коробить!

— А як покропити чорта нею, то що буде?

— А я хіба знаю! — сонно буркнув характерник. — Спи вже…

Михась замовк, та за хвилю не втерпів.

— Обуше…

— Га? — поспитався той.

— А ото ти казав, що сяя жінка, мовляв, мерця приплакала…

— Та й що?

— А як це — приплакала?

Характерник обернувся до нього.

— А це, — сказав він, — як побиваються дуже за небіжчиком, то він і приходить… Тільки приходить не той, хто вмер, сину, бо душа його вже у Дажбожих покоях! Влазить у тіло його злий дух і починає ходити до жінки та ссати з неї кров…

— А нащо?

— А щоб зо світа її звести та душу в пекло запроторити до конця світа!

— А чого ж ноги в нього кудлаті, як він у людське тіло вліз?

— Бо ноги чортові завжди видно… Та й не простий се чорт, а сам чортяка!

— А звідки ти знаєш?

— У чорта, сину, на ногах пазурі, у чортули — курячі лапи, а в найстрашнішого поміж ними, чортяки, — ноги у вовні! Тяжко, мабуть, вона побивалася за чоловіком, що таке страхіття на тім світі її почуло…

— Тож, певне, шкода їй було!

— А за чим шкодувати, питається? Умер чоловік — значить, так треба. Погукав його батько Троян до себе, бо нащось він йому здався там… Та й не вмирає людина, то лише тіло йде в землю, а душа ж безсмертна! Летить вона до синього моря, а там пливає коло берега святий Миколай. Садовить він її у човна та й везе на той бік синього моря, а там коло брами ув Ир Господній стрічає її святий Петро, Дажбожий воротар…

— Та й що?

— Та й одчиняє браму і пускає душу до Иру зеленого, а там на престолі сидить матер божа, пречиста Лада…

— Еге, та й що?

— І там вона ото літає…— пробурмотів крізь сон характерник.

— І літає, і що?

— Та й нічого…

— Як це нічого? А далі що, га? — Михась прислухався, та почув тільки хропіння. — Обуше, Обуше… що ж далі?

— А хтозна… — проварнякав крізь сон Обух.

— Як це — хтозна?

— А отак…

— Ні, так нечесно! То розказував, розказував, а то… — Малий козак нахилився і почав торсати характерника за плече. — А далі що, га? Ану розказуй хутчій!

— А ти даси мені спочити, вражий сину, чи ні! — кинувшись зі сну, крикнув характерник. — Чи мені нагайку взяти та встюжити тебе, щоб і шкура репнула! Спи вже, собача дитино, щоб тебе чорти приспали!

— Ну все, все… — поспішно сказав Михась, замотуючись у кирею. — Все, мовчу.

— Ні, ти йому слово, а воно тобі десять! Причепиться, як смола до штанів, і хоч ти що хоч роби! — бурмотів Обух, умощуючись зручніше. — І про те йому розкажи, і про те…

Ще із хвилю лепетав він щось крізь сон, а потім у стодолі стало тихо і тільки чутно було, як соловейко щебече на вишні під хатою.

Другого дня, коли Михась напував коней у жолобі, до обійстя знову заглянув Семен. Він був у брилі, при боці висів гарбуз із водою, а на плечі тримав кілька дерев’яних грабель.

— Здоров, козаче, — сказав він Обухові.— Ще не поїхав?

— Ні.

— А тютюн ще маєш?

— Маю.

— То давай!

Вони зачаділи люльками. Семен зняв бриля і поклав коло себе на колоді.