Чигиринський сотник - Страница 79

— Нехай панують ув Ирі Дажбожому — се вже чисті душі! — каже дід.

Та й перехрестився.

Аж тут задудоніла земля під кінськими копитами. Залітає у ворота вершник на вороному коні. Зіскочив з коня, шапку жбурнув додолу і вклонився людям до самої землі.

— Дякую, панове громадо, що від біди одборонили живу душу! Не забуду сього, поки й на білому світі жити буду!

Глянув Михась, аж то батько його січовий.

— Обуше! — заволав малий козак. Та й на шию йому кинувся. — А я хтів тебе викопати, чортів сину!

— Чув, чув я за теє…— каже характерник. — Тільки не міг і слова сказати, бо вже і язик здерев’янів!

Та й підкинув його угору.

— Добрий же джура в мене!

— Ходімо ж, козаче, — каже дід, — та поминки справимо по сих душах… он молодиці вже й горілку понесли! Заразом і побалакаємо за все.

Поминали тих відьом на вигоні. Днина була гожа, то позастеляли на траві рядна та й позносили із кожної хати, що в кого було. Як випили вже по третій чарці, то дід і каже характерникові:

— А тепер розкажи мені усе по правді, козаче: що ви за люде, куди прямуєте і як се твій джура із тою відьмою впорався!

Обух йому й оповів усе, як було. Коли скінчив він, старий глянув на Михася та й каже:

— Чи ж при тобі Троянів Ключ?

— Угу, — каже Михась.

— А покажеш?

Потягнув малий козак за поворозки та й дістав Троянів Ключ. Темна була та лялька, мов земля, та допіру впав на неї сонячний промінь, як засяяла вона багрово-чорним огнем і побігли по ній ряснобарвні блищики.

Дід і головою похитав.

— Значить, правду клята відьма сказала… Прийшов образ Матери Божої в Україну й не буде вже сяя земля такою, як була раніш! Воно й добре… Не на те живе люд Дажбожий, аби плодитися та жиріти, мов зайці!

— Та воно так… — озвався Обух. — А то розведеться того люда чортів тиск, — а нащо він? Панщину в князя Яреми робити?

— У селі в нас, — каже дід, — уже й звикли до сеї кріпаччини! Князь хоругви свої кругом поставив, од орди боронить, а вони за теє спину на нього гнуть! Ще й дякують: ото, кажуть, жити стало добре — хліб є й до хліба, діти народжуються, он уже треба нові вали сипати, бо люде в селі не поміщаються… А за теє й не думають, що і вони невольники, і діти їхні невольниками будуть!

— Воля, — каже характерник, — усякій живій тварі мила… хоч скільки дикого звіра годуй, то умре він у клітці! А за людину що вже й балакати — на те і народжується вона, щоб по волі гуляти.

А малий козак слухає та й знай голубці наминає. Та й не видержав урешті.

— Одне, — каже, — не втямлю я в сій халепі, що нас ото спіткала: хто така Мокоша?

Зиркнули на нього дід із характерником.

— Давня вона, як світ… — каже характерник. — Одні кажуть, ніби вона із біґів самих, а другі дивою її взивають!

— А дехто і П’ятницею прозиває її,— каже дід. — Як був я ще парубком, то з усіх сіл сходилися дівки та молодиці в тую діброву… Чаклунство то якесь жіноцьке, нехай йому всячина! Давно хтіли ми тую Карунку на налигача взяти, та що супроти відьми вдієш? А вона ото й ловила козаків: напоїть жаб’ячим молоком та й обертає дубами! Вже й село наше почали стороною минати… Ото щоб не джура твій, то й досі чаклувала б вона!

А Михась урешті голубці змаламурив, утерся рукавом та й каже характерникові:

— То що ж далі чинити будемо, батьку?

Глянув Обух на сонце, що вже височенько підбилося в небі.

— Їхати треба, сину… А що ж орда?

— Широко засягає, та випередимо її! — каже Михась. — Кошем стала невіра неподалік од Летича і чамбули розпустила по всіх селах…

— А ти звідки знаєш? — питає дід.

— Бачить він… — каже характерник.

— А до нас не заженеться чамбул?

Михась крутнув головою.

— Боліт сих вони бояться…

— Ми й самі насилу втрапили сюди, — каже характерник. — Знав я стежину крізь багна, та мало не заблукав…

Ото пообідали вони, засідлали коней та й уклонилися громаді.

— Бувайте ж здорові, люде добрі! — каже характерник. — Нехай береже вас Господь і Матер Божа! Як будемо живі, то ще стрінемося на сім світі,— чи в дорозі, чи в полі, чи у війську запорозькому…

— Їдьте собі з Богом! — каже громада.

Вдарив тоді характерник свого коня нагайкою, свиснув Михась гнідому — і тільки смуга за ними лягла.

X

До самісінького вечора пробиралися вони мочарищами. Минули Кучаків, Морозівку, Селичівку та й виїхали до річки, що текла у чистому полі.

— Отсе, — каже характерник, — й Баришівка на тому березі… Як ще князь сидів у Києві, то кінчалися тут його володіння, а далі вже Дике Поле було!

— А то що за гора? — показав Михась нагайкою на той бік.

— А от перепливемо, то побачиш… — каже характерник.

Та й пустили коней уплав. Пливуть жеребці та пирхають — така дужа бистрина, що зносить їх убік. Як вибралися на берег, то поправував Обух до тої гори.

Виїхав на вершину та й спинив коня.

— За сивої давнини, — каже, — стояла на сій горі кріпость… Звалася вона Баруч, і сиділи в ній козаки, що стерегли Україну від усякої нечисти. Ото Баруч, Летич та Переяслов шлях закривали печенігам да половцям. Отут коло берега була пристань, де князівські лодїї ставали. Двічі падала сяя кріпость — першого разу взяли її шеремети, а другого Батиєві татаре… Відтоді й пусткою стоїть сеє місце!..

Сидить Михась у сідлі та й роззирається доокруж. Видно з тої гори широченне болото в долині, що геть комишами поросло, а на кручі якісь вали і частокіл.