Чигиринський сотник - Страница 80

— А то що? — питає малий козак.

— Містечко се, що Баришівкою зоветься, — каже характерник. — Од річки тої назва його пішла, бо прозивалася вона колись Баручівкою… То вже люд тепер переінакшив сеє слово!

— Може, заночуємо в сьому містечку?

— Не хтів би я з жовнірами князя Яреми стикатися… — каже характерник.

— Нема їх там! — каже Кирик, сідаючи характерникові на плече.

— Ó,— каже Михась, — а ти відкіля тут узявся? Цілісінький день тебе не було!

— На звіди літав, — каже крук.

— Та й що? — питає характерник.

— Вийшла хоругва з Баришівки ще удосвіта. А ще дві з Лубнів підтягуються — орду бити!

Подумав трохи Обух.

— Гаразд, — каже, — тоді заночуємо в містечку… Гайда!

Та й побрався у долину, а Михась за ним притьма. Як заїхали у комиші, то й не видко їх стало, — такі очерети повиганялися у тій долині. Петляє тими мочарищами насилу помітна стежина, — то у баюру якусь заведе, що коні аж по пахви у воді бредуть, то в багно, що жеребці по коліна западають, а то на суходіл вилізе. Аж ось виїхали на вільхову гать та й попрямували до берега.

Під’їхав Обух до воріт і загрюкав у них чоботом.

— А хто там добивається, як до себе додому? — питають із вежі.

— Козаки ми січові,— каже характерник. — З листами їдемо.

— Та й що?

— Ворота втворяй, от що!

Тут і визирнула у віконце вусата мармиза.

— Як, може, татарські ви поплентачі! — каже характерникові.— Он орда Летич уже спалила і Морозівку зайняла в ясир!

— А не бачиш, хрещені ми душі! — каже характерник. — Гріх тобі буде, як подорожнього не пустиш.

— Та відчиняй уже, вражий сину, а то нагайкою заробиш! — не втерпів Михась.

— А хто се там такий загонистий? — питається раптом другий голос. — Ти хто будеш?

— Козак я, — каже Михась.

— А відкіля?

— З Січи.

— А шаблю маєш?

— Маю.

— А коня?

— Таж маю, як бачиш!

— А горілку ж ти п’єш?

Михась і засоромився.

— Ні…— каже.

— А чого?

— Бо я ще малий…

Тут зареготалися за ворітьми, а тоді грюкнуло щось, забряжчало та й відчинилася перед ним брама настежень. Глянув Михась, аж у воротях Богун стоїть — в червоному жупані, шаблюка при боці, й оселедець, мов гадюка, в’ється по виголеному черепові.

— Здоров, козаче! — каже Михасеві.

Та вхопив його попід пахви й підкинув угору.

— Живий, — каже, — живий, собака! Як же се ви сюди забилися?

— Та, — каже Михась, — усього було по дорозі…

Як ось і Обух із коня зліз.

— Здоров, чортяко! — каже Богунові.

— Здоров, дідьку вирлатий! — каже той.

Та обнялися і почоломкалися тричі.

— А я вже звонтпив, що ви до Києва добралися! — каже Богун. — Як їхали ми проз Кодак, то казали тамтешні козаки, що загребли вас ляхи… Коли ж до Самари дісталися, а вас і там бачили!

— Таж се не джура в мене, а дідько справдешній, — ти його в мішок, а він дірою! — каже характерник. — А що ж там на Січі діється?

— Гайда до корчми, то за все побалакаємо, — каже Богун.

Узяв Михась обох жеребців та й веде за козаками. Як вийшли на майдан, то побачив Михась, що видно звідси все округи, — і долину, і ліси та мочарища, що облягли Баришівку, і навіть Трубайло вдалині. Маленьке те було містечко, та зусібіч валами обсипане. На ринку комори стоять і корчма чимала.

Заходять вони до корчми, а там кількоро ляхів сидить.

— А се що за люде? — питає один у Богуна.

— Наші, пане наміснику, — каже той.

Ззирнулися ляхи поміж собою.

— Бач, пане Ястшемський, — каже намісник якомусь ляшкові,— у сім краю й дітлахи оружжя носять! Як із такого малку звикло воно верхи їздити і шаблюкою орудувать, то що ж буде, як до зросту дійде?

А той пива хильнув та й каже:

— А що… другий Наливайко буде, як не гірш!

Сіли козаки оддалі за столом. Як ось і корчмарка до них біжить. Була то юна молодиця, радше на дівчину схожа, хоч і в очіпку.

— А що, — питається, — ясновельможні пани хочуть?

— Ясновельможні,— каже їй Богун, — хочуть їсти й пити… Давай усе, що маєш, бо голодні дуже!

— А мені,— каже Михась, — меду звари!

Зиркнула на нього корчмарка.

— А не багацько ти хочеш, дитино? Малий ти ще мед пити!

— Ти, Христю, не балакай отсе, — каже Богун, — а сповняй, що тобі сказали! Сей козак у нас за курінного зараз, то щоб не звелів нагайками всипати по тому місцю, відкіля ноги ото в тебе ростуть!

Пирхнула корчмарка та й побігла у другу хату. А Михась і питає в Богуна:

— Ото ти того ляшка намісником назвав… а що воно таке?

— Се, — каже Богун, — у ляських хоругвах є ротмістр… як ото в козаків курінний отаман! Але номінуються на ротмістра такі вельможні пани, що й на коня ніколи не сідали… тільки пити та гуляти вміють! То сповняє за них тую службу намісник, з бувалих вояків.

— Ба!.. — каже Михась.

Як ось і корчмарка підскочила. Поставила на столі глека з варенухою, а перед Михасем кухоль меду.

— Коли ваша ласка, пане отамане! — каже йому. — І даруйте, що нечемне слово мовила.

— Нехай Господь тебе спасе, дочко, — каже тоді малий козак. — Іди собі з Богом, а я тобі прощаю!

Тут зареготалися не лише Обух із Богуном, а й ляхи, що чули все теє.

— Звідкіля се він тут узявся такий, Богуне? — питає намісник.

— Із Січи, — каже той.

— Воно й видно… гонору хоч одбавляй! — Й до Михася: — То ти козацького коріня?