Чигиринський сотник - Страница 77

— А на те, що коїте ви тільки пожогу та смерть! Де пройдуть козаки, там кров і пустка лишається, більше нічого! Стогне вже сяя безщасна земля під вами та слізьми умивається, песький ти сину! Ну, та дарма… ще всі ви погинете!

Отак сказала клята Карунка та й накреслила в повітрі якесь знамення. Спалахнуло воно вогнем — і погасло.

— Та що се таке! — каже відьма.

І знову накреслила знак, та й він погас, допіру засвітившись.

— А бий тебе сила Мокошина! — закляла відьма.

І втретє накреслила знамення, та засичало воно і бухнуло таким димом, що вона аж закашлялася.

— А що, — питає тоді малий козак, — з’їла облизня?

Та потягнув за поворозки і дістав Троянів Ключ.

— Отсе, — каже, — бачила, лярво?

Темна була та лялька, мов земля, та як упав на неї перший сонячний промінь, то засвітилася вона багрово-чорним огнем і од верху й до низу побігли по ній ряснобарвні блищики.

Зблідла Карунка і просто на очах сіра зробилася, мов полотно.

— Значить, збуваються-таки давні пророцтва… — прошепотіла вона. — Нещасна ж буде твоя земля, Мокошо, як вернувся у неї сей божок! Щоб ти був проклят, чортів недолітку!

Та й опустила руки, а тоді охляла вся і сіла додолу.

— А тепер що робити? — обернувся Михась до Кирика.

— Господь його святий зна… — каже той.

Подумав малий козак і підійшов до характерника. Дивиться, коли ж Обух і не ворухнеться — як обріс ото корою до пояса, так і стоїть.

— Не поможе йому Дажбожий Ключ, — каже Кирик, — бо не переробляє він того, що вже скоєне…

— А нехай йому всячина! — вигукнув Михась. Та й ну ж бо трясти характерника. — Обуше, Обуше… ходім-бо вже! Чуєш чи ні? В дорогу пора!

А той стоїть і ні пари з уст. Михась і заплакав у відчаї.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне, — каже крізь сльози, — відкіля ж отсе лихо на нас окошилося! Що ж я тепер буду робити сам-самісінький серед сих лісів дрімучих! А щоб ти сказилася, клята відьмо! — І до Кирика: — Може, зарізати її?

— Ні,— каже той, — се ділу не пособить… Та й рано тобі ще у кров руки вмочати!

— А як же зняти сії чари? — Тут сяйнула Михасеві в голові незлецька думка. — То давай викопаємо його та потягнем за собою кіньми!

— Боже, сохрани! — каже крук. — Він тепер як дерево зробився, і корінням у землі сидить! Як викопаєш, то жаба цицьки йому дасть умент!

Аж тут чиїсь голоси стало чути на стежці. Насторожився малий козак і до шаблі сягнув, бо хто хоч міг у сьому лісі волочитися. Коли ж дивиться, виїжджає на галяву з десятеро чоловіків — усі на конях охляп, з косами та вилами в руках.

— Осьдо вони, тії подорожане! — каже якийсь парубок. Та глянув на характерника й коня назад подав. — О Боже, а се що за лихо?!

— Чари це поганськії,— каже бородатий дід, злазячи з коня.

Михась так і кинувся до нього.

— Дідуню, — каже, — одрятуй живу душу! Вкоїла отсе клята відьма, а тепер не знаю, що й діяти!

— А ви що за люде будете? — питає хтось із чоловіків.

— Із Січи ми їдемо… джура я козацький, а се мій батько січовий!

Тут і загомоніли всі.

— То се Чикилдиха їх сюди вчора направила! А що я вам казав!

— От же ж клята молодиця… удвох із відьмою людей ловлять!

— А нам тільки сьогодні дітлахи сказали про вас!

— Судити її громадою та на палю набить, пекельницю сюю!

— Стійте, дітки, — каже дід. — Он козака вона до половини зачаклувала, та, видно, завадило щось… Треба тепер назад його обернути!

— Та й що? — питають чоловіки.

— А те, що без неї нічого ми не врадимо! — Й до Михася: — Молоко вона вам давала?

— Еге ж.

— Багацько випили?

— Він, — кивнув Михась на характерника, — скуштував насилу, а я всенького гладущика видудлив.

Зиркнув на нього дід.

— А як же ти проснувся?

— А що?

— Нечисте се молоко, від жаби. Як вип’є хто його, то западає у такий сон, що й гаківницею не збудити!

Михась і плечима знизав.

— А Господь його святий знає…

— Добре, — каже дід, — менше з цим… Ану ж залигайте, хлопці, путами сюю лярву та женіть у село! Тільки хутчій, бо до півдня треба впоратися! А ти, козаче, — каже Михасеві,— сідай на коня і з нами їдь!

— А він? — показав Михась на характерника.

— Йому вже нічого не врадиш… як вийде у нас теє діло, що я задумав, то спасенний буде!

От побіг Михась через леваду, засідлав гнідого і верхи до лісу. Як ось і посполиті навстріч їдуть, а поміж кіньми відьма йде зв’язана.

— Нагайками її, лярву! — каже дід. — Не дивіться, що порохно з неї сиплеться, — вона хоч кого з вас додолу поваляє!

— То що? — питає його Михась.

— Спробуємо зарадити вашому лиху, — каже дід. І так, щоб не чули тії чоловіки, питає: — А теперечки скажи мені, сину, як се ти силу в неї одібрав, га?

Хтів було збрехати малий козак, та сором було неправду казати такому поважному чоловікові.

— Запізнивсь я… — каже. — А силу відібрав у відьми, бо дано мені се від Бога!

— А давно ви з Січи?

— Недавнечко.

— Чи ж правда, що прийшов на Січ бісуркан, із отих достеменних, давніх волгвів, і приніс із собою ікону Матери Божої, а на ній огненним письмом прописано, що буде слобонитися люд хрещений із ляської кормиги?

Помовчав Михась.

— Правда, — каже. — Та потім усе розкажу.

— Слава тобі, Господе! — каже дід. І перехрестився. — Гадав уже я, що так і пропаде наша кривда… Давно вже пора заплатити клятим ляхам за те, що вчинили з нами на Солониці!