Чигиринський сотник - Страница 76

— Ні,— каже характерник, — січові ми козаки… князям та старостам не служимо! Се тебе прозивають Карунка?

— Мене, мене… а що ж ви хочете?

— Переночувати, бабуню.

Карунка й головою закивала.

— То втворяйте ворота да заїжджайте, дітки… А що, в селі вас не пустили, еге?

— Та якийсь химерний люд у сім краю!.. — каже характерник, злазячи з коня.

— А химерний, химерний… — каже баба. — Так того князя бояться, що аж-аж-аж! Страх та послух тут, що й балакати немає чого… А я вже нічогісінько не боюся, бо одною ногою в могилі стою. Отам у повітці сіно, то й ляжете собі!

От пустили вони жеребців пастися, а самі дістали з тороків сякого-такого їдла та й вечеряють надворі. Коли ж знов дибає з хати Карунка. Дивиться Михась, а в руках у неї гладущик.

— Отсе, — каже, — молоком вас можу пригостити, дітки… Бо немає більш нічогісінько, хоч убийте мене!

— Вбивати не будемо тебе, паніматко, — каже характерник, — а за молоко' спасибі…

Та й налляв Михасеві у кварту. Як припав малий козак до неї, то пив уже, пив, аж дух забило — вже й забув, коли теє молоко востаннє куштував. Аж облизнувся урешті й каже:

— А добренне, що нехай йому!..

— Щось не до смаку мені воно… — каже характерник, попиваючи з гладущика. — Чи то солоне якесь, чи гірке… сам не втямлю!

— Та козакові, звісно, ліпше горілки випити… — каже Михась.

Обух поставив глека на призьбі.

— Химерні знаки на сій хаті повимальовувані…— каже Михасеві.— Ондо поглянь!

Зиркнув малий козак, а на дверях та на віконницях якісь чудернацькі знамення награмузляні. Шукав він, шукав та й не знайшов жодного знака знайомого — ні Дажбожого свастя там не було, ні обуха Турового, ні образу Матери Лади, що його на кожній хаті в Україні побачиш.

— Правду ти казав, що непевні тут краї… Та ходімо вже спати, а то мене аж хилитає, так зморився!

— То й ходімо, — каже характерник.

Та й полягали в повітці на сіні й поснули відразу.

Спав Михась, мов забитий, бо таки добряче втомився — всенький день із коня не злазив.

Аж сниться йому над ранком дивний-дивний сон. Наче відчиняються двері й заходить до повітки дівча. У білій сорочці воно, гаптованій по коміру й рукавах барвінком та калиною, вінок на голові, й коси, мов золото щире. От стало воно над ним та й каже:

«Михасю»!

Хоче він щось сказати у відповідь, та ні рукою, ні ногою не може поворухнути, — такий тяжкий сон обліг його.

«Михасю!» — знов каже дівча.

Треба проснутися, думає він. Та щось неначе скувало всеньке тіло, — навалилася на нього якась нечиста сила й не пускає.

«Михасю, прокинься»! — каже дівча.

Насилу поворухнувся він та й утямив одразу, що це Леся прийшла.

«А що»? — питає.

«Прокинься хутчій, а то лихо з вами»!

«Як я ж не можу…» — каже він.

От нахилилося дівча над ним і поцілувало, — міцно-міцно, аж голова йому обертом пішла. Допіру теє сталося, як схопився малий козак зо сну та й сів, протираючи очі…

Дивиться, аж лопотить крилами над ним Кирик, а характерника немає — тільки сіно прим’яте, де той лежав.

— Отсе діла! — каже Михась. — А куди ж се він подався?

— Не балакай дарма, — каже йому крук, — а за мною хутчій! Батько твій січовий у біду потрапив!

Тут зірвався Михась на ноги, шаблю під пахву та й надвір притьма.

Стояла в дворі якась химерна голуба сутінь, і так пахло квіттям, що Михасеві аж у голові замакітрилося. Ступає він по землі, а його хилитає з боку на бік і світ увіччю крутиться.

— Хутчій, хутчій, — підганяє його крук, — поки сонце не зійшло! Бо як виткнеться воно над обрієм, то вже й не поправиш нічого!

— А куди ж бо йти?

— У ліс! — каже крук.

Та й полетів уперед.

Біжить Михась за ним, аж дух із нього випирає. Повела його стежка на леваду, потім кладкою через річечку, а далі й у ліс. Ось попетлювала вона поміж дубами та й вискочила на галяву. Глянув малий козак, і кров у нього в жилах захолола.

Насеред тої галяви горіло кружкома дев’ять огнів, а в тім колі стояв характерник. Тільки не впізнати було його: ноги вросли у землю й у коріння обернулися, замість рук зелене віття повиганялося, і корою грубою вкрився аж до пояса.

— Господе милосердний! — узявся за голову Михась. — А що ж отсе за біда така!..

Коли ж зареготалося щось позаду.

— Ага, і ти, значицця, прийшов, чортів сину! Ото й добре, будеш іще одним деревом…

Глянув Михась, аж то Карунка. То була горбата й немічна, а це випросталася й очі горять, мов у вовчиці.

— То се ти, бабо, — каже Михась, — таке лихо коїш?!

— А що, — каже відьма, — не до шмиги тобі воно, еге? Не вийти вам із сього лісу, чортові душі! Клямка вам запала, собачі діти! У дерево обернетеся і будете стояти, поки й віка! Се діброва Матери Мокоші, звідки ще жодна жива душа не втекла! Он, бачиш, скільки їх?

Та й повела рукою доокруж.

— То сії дуби — то все люде були?!

— А то хто ж! За княжої пори іще їхало тут військо й стало обозом на капищі Мокошиному… а до ранку цілий гай зробився із них! Була я тоді молодою, та дала мені таку силу Мокоша, що обернула я їх дубами!.. Відтоді ростуть та й ростуть ті дуби, вже й десятеро чоловіків не обніме їх…

— А нащо ж отсе ти чиниш таке, відьмо? — питає малий козак.