Чигиринський сотник - Страница 75

— Прощавай, волгве! — каже старий. — Ото замкнеш коло, то побачиш, якого ти лиха набрався…

Та й ступив у ту лодію. Відразу ж знялася вона з місця і попливла поволі од берега. Меншала й меншала постать у кольчузі, а як опинилася лодія на середині Дніпра, то побачили характерник з Михасем, як підхопила її бистрина та й понесла вдаль, туди, де червоним золотом уже загорілося крайнебо.

IX

Заносилося вже на старий вечір, коли Михась із характерником виїхали з боліт і побачили село, що розбіглося білими хатками в зеленій долині. Обсипане воно валом, і частокіл дубовий поверх того валу йшов округ — знати було, що постаралася громада од усякої напасти убезпечитися.

— Отсе, — каже характерник, — непевні краї починаються… Озера тут, ліси та болота страшенні, що й не проїдеш, як дороги не знаєш. Коли ото взяла Батиєва орда Україну в ярмо, то тільки тут люд менш чи більш уцілів, бо татаре й заходити сюди боялися…

— А чого? — питається Михась.

— Потопилося їх тут багацько в болотах… Та й чаклунства у сім краю до біса. Села все стародавні, декотрі ще давніші, ніж Київ сам… звичаї та боги тут такі, що нехай Господь милує! Та доведеться тут заночувати, бо коні геть зморилися…

З жеребців уже й мило падало — як переправилися ото Обух із Михасем удосвіта через Дніпро, то до самого вечора поганяли їх, обходячи стороною орду. Правували спершу на Летич, та як під’їхали до містечка, то ще здаля побачили пожогу і димовисько — поралася вже там галайстра.

— Воно й на зуб чогось кинути не гріх було б… — каже Михась.

— Ото й пошукаємо, — каже характерник, — мо’, тут шинок який знайдеться!

Та ні шинку, ні корчми у тім селі й близько не було. І людей щось не видно — либонь, на сінокосі всі були. Проїхали козаки вулицею, аж бачать, вештається на обійсті якась молодиця.

— Слава Богу! — каже характерник.

— Навіки! — каже молодиця. Та й у боки взялася. — А що скажеш, козаче?

— Пустиш заночувати?

— А ти з чиїх будеш?

Здивувався Обух.

— Як се — з чиїх?

— Чий ти слуга, питаю! Князя Яреми?

Тут і зареготався характерник.

— А бий тебе сила Божа! Я й забув, що тут у вас козаки тільки слугами в панів бувають… Ні, паніматко, вільний я козак. Із Січи їду, а се джура мій!

— Раз таке діло, — каже молодиця, — то їдь собі далі, чоловіче добрий… Не треба нам таких!

— А то чому?

— Князь Ярема у посесії це село держить, а ми робимо на нього… Прийшов із Лубнів розказ бурлак і запорожців у село не пускати, а як спромога буде, то й у лика брать! Он у Баришівці стоїть хоругва князівська. Зловив староста оце двох волоцюг позавчора, то й погнав їх поміж кіньми до ляхів…

Обух аж сплюнув.

— Дивнії речі коїть сей ваш князь! Тут чамбул у Летич загнався та плюндрує його і палить, а князівські вояки подорожан ловлять!..

— Матер Божа! — вигукнула молодиця. — То татаре у Летичі?

— Сам бачив, — каже характерник. — А ви ліпше чати поставили б на могилах, бо йде орда велика, то щоб не зачепила і вас!

— Ой Божечку, — каже молодиця, — то треба бігом бігти на болота, бо всеньке село там сіно зараз косить! Як наскочить чамбул, то й похапає їх, мов тих курей! Татаре до нас ще й разу не заходили, та лихо ж не дрімає…

— До князя свого пошліть гонця… може, порятує! — каже характерник. — А де ж нам отсе ночувати, га?

Молодиця махнула рукою за село.

— Отам у діброві баба живе… Карунка прозивається! До неї просіться, то, може, пустить… Бо як примчить сюди хоругва князівська, то безпремінно підете у лика!

Обух і не балакав більше — вдарив коня нагайкою та й погнав до воріт. Виїхали вони за частокіл, як тут і діброва о ліву руч.

— І де ж вона отсе живе? — каже характерник сам до себе.

— Он, — каже Михась, показуючи нагайкою, — стежка поміж дубами…

Звернули вони на тую стежку та й поїхали через діброву. Сонце вже сховалося за обрієм, і тільки краєчок неба ярів багряною стьожкою. Їде Михась та й озирається — такі старезні дуби кругом, що який і десятеро людей не обхоплять. Папороть поміж ними повиганялася височенна, по галявах квіття запахуще цвіте… а комарів стільки, що просто увіч лізуть!

— Бачу, — каже характерник, — давня сяя діброва… Колись в таких гаях образи Дажбожі стояли, бо дуб — се древо Троянове! Але в сім краю, мабуть, і не шанували його…

— А то чом? — питає Михась.

— Були, — каже характерник, — та й зараз є такі місця на Вкраїні, де темним богам поклоняються… Бачив, як у селі прийняли нас?

— Та бачив… — каже Михась.

— По всій землі Трояновій гріхом вважається подорожнього не прихистити… А тут, бач, у лика його беруть! Не хтілося б мені на ніч тут ставати, та далі не будемо заїжджати у села — не любить князь Ярема запорожців! Тут хоч виспимось, як пустять нас бодай до клуні…

Як ось виїхали вони на чималу галявину. Стояла там хата і повітка, а подвір’я було обгороджене латами.

— Агов, — кричить характерник, — є тута хто живий?!

Ні слова у відповідь. І тихо-тихо кругом, аж страшно.

— Їдьмо відціля, — каже Михась. — Мо, десь у полі заночуємо…

— Та комарі ж заїдять нас у сих болотах… — каже характерник. — Агов, бабуню!

Тут зашелепало щось у сінях, двері одчинилися, й виглянула з хати якась потороча. Стара-стара та розпатлана, у темній запасці та полотняній сорочці.

— О, — каже, — лицарі приїхали! А ви, дітки, не од князя Яреми?