Чигиринський сотник - Страница 74

— А волгви теж полягли? — питає Михась, коли вони перепливли кіньми на той бік.

— Он там вони поховані…— показав характерник нагайкою на кручу. — Так давно се було, що й могила їхня з землею зрівнялася!.. А де сяя нечисть лягла, гниє тепер та смердить — і ще довго смердіти буде…

— А чого? — питає Михась.

— Настане така пора, що прийдуть шеремети і знову візьмуть у бран Україну… На тому боці зведуть вони кам’яницю, де буде храм їхнього князя. Тільки то не живий чоловік буде, а мрець…

Сказав теє характерник та й замовк. Потойбіч болота почався такий ліс, що коні насилу брели крізь хащі. Покружляє кажан понад вершниками та й летить уперед, а потім знову вертається. Аж ось виїхали вони на стежку та й пустили коней учвал. І години не минуло, як попереду стало видно кам’яниці й маківки з хрестами.

— Отсе вона, Лавра Київська… — озвався Обух. — Тільки куди ж нас він веде, хтів би я знати!..

А кажан звернув попід муром і полетів до Дніпра. Дерев тут було мало, то характерник з Михасем гнали, аж вітер у вухах свистів. Коли ж виїхали вони на берег, і тьмяно блиснув перед ними Дніпро.

— Ну й що? — питає характерник.

А Михась завмер на мить, тоді зліз із коня й став, тримаючи повід у руках.

— От і все… — каже.

На голій кручі, що височіла понад берегом, сидів дідуган. Такий високий він був, що якби встав, то Обух йому насилу до пояса сягнув би. Вбраний він був у залізний шолом, панцир із образом Матери Лади на грудях, а на поясі висів меч.

Кинув Михась повід і пішов до того чоловіка.

— Чолом, волгве! — каже йому дід.

— Чолом, кию… — каже йому малий козак.

Та й сів поруч. А кажан знай кружляє й кружляє над ними.

— Приніс? — помовчавши, питає дід.

— Приніс… — каже Михась.

Тут дідуган і засміявся.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне, — каже урешті,— як був я молодий, то хтілося мені жити та й жити… Ворогів під ноги топтати, здобичі добувати, пити та гулять по-молодецькому! А Господь, видно, почув теє з неба та й покарав мене: вже сім віків живу… І печенігів бачив, і половців, і татар, і ляхів!.. Вже й Україна сяя змінилася, що не впізнати її, й річки зміліли, і могили давні позападали, — а я знай гріх свій покутую!

— Не твій то гріх, а князя твого, — каже характерник, підходячи до них.

— Ні,— каже дід, — мій таки… Перший гріх був, що покинув я Січ і на службу до Ладимира-шеремета подався, а другий, що віру правдиву плюндрувати помагав! От і караюся тепер — прошу в Бога смерти, а вона не приходить і не приходить…

Та й замовк. Тихо зробилося, тільки чутно було, як вода лолотить десь на Дніпрі.

— А чи єсть іще Січ за порогами? — питає врешті дідуган.

— Є,— каже Михась. — На Микитиному Розі вона.

— Як записавсь я до коша, — каже дід, — то була Січ на Хортиці… Стояла там величезна кріпость, що таких і не будують уже зараз. А запорожці звалися тоді полянами, бо в Дикому Полі козакували…

— А чого ж не одборонили Україну від татар? — питає Обух.

— Видно, так треба було… — каже дід. — Всенька Січ прийшла під Київ на битву з шереметами… та там і полягла трупом — насилу кількоро душ уціліло! Як прокляли нас волгви, так і прийшло горе та лихо в Україну…

І знову замовк.

— Куди ж далі мені йти? — питається Михась.

— До Трахтемирова… — каже дідуган. — Там, на горі Заруб, знайдеш того, хто краще, ніж я, Троянові служив! Тільки їхати прийдеться лівим берегом на Переяслов та ще й гак накинути через Баруч…

— А то чого? — питає Обух.

— Орда йде правим берегом, — каже Михась. — Так широко, що не об’їдемо її. А пополудні й на лівому боці вже буде…

Зиркнув на нього характерник.

— Звідки знаєш?

— Бачу… — каже малий козак.

— Носить твій джура образ Матери Лади, то багато йому відкривається… — каже дід характерникові.— Ото тільки поплатиться він за теє гірко!

— На все Божа воля,'— каже Михась.

І знову позамовкали усі. Сидів дідуган, склавши долоні на держаку меча, й дивився в далечінь, що розгорталася за Дніпром.

— То ти, — питає Обух, — ото знай козакував увесь час?

— Поки сила була, — каже старий лицар. — А в остатні сто год геть ні на що звівся, то жив у ченців у лаврських печерах… Та, слава Богу, і моя пора настала! Наснилося сеї ночі, що стою я на Дніпровому березі. Аж дивлюся, човен пливе, — та не простий, а той, що в ньому мертвих воїнів за водою пускають… Глянув я, а той воїн, що в нім лежить, — то я сам.

Нічого на теє Михась не сказав, тільки понурився. І старий теж замовк.

— Ну, що, — каже урешті до Михася, — відпусти ж мене…

Глянув малий козак, аж коло берега де не взялася лодія. Стара-стара вона була та химерна, що таких і не роблять зараз. Корма висока, ніс загнутий угору, і на нім вовча голова з дерева.

— Що ж, — каже Михась, — і нам пора…

Та й потягнув за поворозки і дістав Троянів Ключ.

Темна була та лялька, мов земля, та як упало на неї світло вранішньої зорі, то засвітилася вона багрово-чорним огнем і побігли по ній рясні мигтючі блищики.

Глянув дід на неї і звівся на ноги.

— Еге ж, каже, — се він і є… Співали бояни про нього, та жодна жива душа ніколи його не бачила! Казали, не можна дивитися на нього смертним…

— І правда воно, — каже Михась, — бо як побачиш його бодай один раз, то не будеш уже таким, як був… Прощавай же, кию! Як світ стане молодий, то, може, і стрінемося з тобою, та бозна, чи признаємося один до одного…