Чигиринський сотник - Страница 73

І Обух тихо заспівав:

Ой у неділю рано
Не сизії орли в Київі-граді клекотали,
Не чорнії круки крукали,
Не вовки-сіроманці проквиляли.
То князь Ладимир виходжав да на престолі сідав,
До козаків такими словами промовляв:
«Гей ви киї-козаки, браття мої ріднії!
За славу ж мою добре ви дбайте,
Люд Дажбожий з усіх усюд займайте,
В Почайну-ріку заганяйте.
Будуть попи-ромеї да черці приходжати,
Хреста на них накладати,
Од Господа та Матери Божої люд навік одлучати.
Бо запродавсь я, князь Ладимир, у чужую віру,
Задля розкоши ромейської,
Задля лакомства нещасного!»
Тоді киї-козаки добре за теє дбали,
Люд Троянів з усіх усюд займали,
Били його да поневіряли,
В річку Почайну заганяли.
Як стали попи-ромеї та черці приходжати,
Хреста на них накладати,
Од Господа Бога, од Матери Божої навік одлучати,
То стало ясне сонце од них лице своє ховати,
Смерком посеред білого дня стало смеркати.
Тоді на Княжій горі волхов-бісуркан ставав,
До люда Троянового такії слова казав:
«Гей ти, народе Дажбожий, люде вкраїнський!
Я тебе замовляю,
Я тебе найменням Трояновим проклинаю:
Бити будуть тебе да рубати,
Під ноги топтати,
Копитами кінськими тратувати,
Бо ти Господа й Матери Божої одцурався,
Попам-ромеям да черцям піддався,
В чужую віру на віки вічні запродався!..»
Ой пливла мати-щука з Нова-города
Да річку Почайну десятою дорогою минала,
Усім рибам її заказала:
«Ой ви риби-щуки, діти мої!
Річку Почайну стороною минайте,
У Київ-город не запливайте!
Скоро річка Почайна в землю западеться,
А Київ-город у нівеч на віки вічні переведеться,
Бо він Господа й Матери Божої одцурався,
В чужую віру запродався…»

— Господь милостивий, — каже Михась. — На те ж і послав він нам Троянів Ключ, щоб прокляття теє ми одпокутували… А де ж тії образи біґів та дивів подівалися, що тут стояли?

— Порубали їх та попалили, бо декотрі були з дерева, — каже характерник. — А Батька Трояна, которий з каміня був, укинули у Дніпро. Гадали, потоне він, коли ж бачать — диво дивнеє, пливе Господь поверх води й не тоне. А люде біжать берегом та знай гукають: «Видибай, Боже, видибай!» Та тільки не захтів Дажбог лишатися в сьому городі. Поплив він Дніпром і за Вовнізьким порогом пристав до острова. Прочули теє запорожці, взяли образ Дажбога та й поставили на Січі, котра тоді на Хортиці була… А острів той відтоді почав зватися Трояновим островом, а зараз прозивають його Перуновим.

Зашелестіло щось у пітьмі, затріпотіло крилами. Не встиг Михась і стямитись, як сів йому на плече Кирик.

— Здоров, друже! — каже йому Михась. — А де се ти був?

— Тебе шукав, — каже йому крук.

Малий козак і рота роззявив.

— А як се я розумію, про що він каже? — питає в характерника.

Той похитав головою.

— Либонь, збувається те, що в Трояновій книзі записано… Хто носить образ Матери Лади, з тим дивні речі кояться. Починає він розуміти мову звірів і птахів і ще багацько дечого може… — Й до Кирика: — Приніс?

— Приніс, — каже той. І подає йому в дзьобі золоту сережку.

— А се що? — питає Михась.

Узяв Обух тую сережку й підкинув на долоні.

— Носив її той, кого ми шукаємо, — каже Михасеві.— А Кирик знайшов її на дзвіниці Святої Софії…

— Хіба козаки сережки носять?

— Було колись таке у князівській дружині,— каже характерник. — Носив сережку той козак, що був у батьків єдиним сином. От перед битвою і ставили його не в першій лаві, де найбільше люду гинуло, а в другій чи третій… Зараз той звичай тільки на Дону та в Січі зберігся.

— Та й що ми з нею робити будемо?

— А от зараз побачиш… — каже характерник.

Та й ступив у теє коло, де храм Дажбожий був.

Вийшов на середину, кинув додолу ту сережку та й заговорив:

— Дніпро-Славута в Козацьке море тече, по тім Дніпру Божий образ пливе. Над ним янголи Божі літають, хвалу Господу співають. Прийду я, бісуркан-характерник, до Дніпра-Славути, стану такими словами промовляти: Батьку Дажбоже, славен Трояне, Господе наш милосердний! До порогів пливу — вода несе, з-за порогів іду — біда жене. Тіло своє залізом утинаю, живою крівлею тебе заклинаю: вкажи мені на того, хто третій у колі твоїм!

Та й дістав запоясника і вколов ним себе у зап’ястя. Зацебеніла кров, поповзла долонею і закапала на землю.

Тихо-тихо зробилося кругом. Михась і подих затамував — була то така давня та страшна ворожба, що він і не чув про неї. Аж ось блиснуло над Хрещатим яром, а потім такий грім ударив, що малий козак аж присів од переляку. Дивиться, коли ж де не взявся кажан. Зробив одне коло над характерником, потім друге. Глянув на нього Обух і каже:

— Так ось хто поведе нас…

— Куди? — питається Михась.

— До Лаври… Бачив, де блискавка свінула?

— Угу.

— Ото там той чоловік, що його ми шукаємо!

Та й посідали на коней і поїхали в діл. А кажан знай летить попереду. Минули Софію, а далі князівські вали вже стало видно. Геть поруйновані вони були й дерезою позаростали. Виїхали вони у яр. Бігла внизу річка неширока і впадала трохи далі в болото.

— Отсе найгірше місце в Києві…— каже характерник. — Билися тут оружні волгви з шереметами. Відтоді й стало тут сеє болото, бо лягла тих шереметів сила-силенна!.. Прокляте се місце зараз, і на довгі віки буде воно прокляте…