Чигиринський сотник - Страница 70

К оглавлению

— То, може, підняти його та покласти на ослін? — каже кум Прокіп.

Корчмар і рукою махнув.

— Хай лежить, опияка такий! Випхав би я його в потилицю, так грошви ж має до біса…

— Е ні,— каже кум Гриць, — чоловік же не свиня, щоб долі валятися! Давай-но, куме Прокопе, покладемо його.

Та повставали обоє з-за столу й підійшли до того козака. Перевернув його кум Прокіп на спину і каже:

— Ого, се якийсь старий вояк!

— А чого? — питає Михась, наминаючи ніжку.

— Он як рубонули його… близна через усе лице!

Малий козак так і завмер із ніжкою в зубах.

А тоді схопився на ноги та й притьма до того пияки. Глянув і за голову взявся.

— Господе милосердний! — каже. — Та се ж мій батько січовий!

Зиркнув на нього кум Гриць.

— Та ти ж казав, що се не ваш козак!..

— А я бачив хіба, хто там хропе! Обуше, Обуше… просинайся-бо! Се я, Михась!

І давай термосувати його. А запорожець тільки мурмотить щось та руками відпихається.

— Прокидайся, чортів сину! — гукає Михась характерникові на вухо і трясе його, як грушу. — Ач, розлігся тут, мов породілля!

Розплющив Обух око та як ревоне:

Отсе ж бо тобі, вражий сину, дівка,
Дойшла до серця рожовая квітка…

Та й знову захріп.

— Мертві бджоли не гудуть… — покрутивши головою, каже кум Гриць.

— І меду не носять! — докінчив кум Прокіп.

— Панове, — благально каже до них малий козак, — поможіть мені занести його десь у повітку! А то як проснеться, то знову горіляку почне дудлити! Під Милий Біґ вас прошу!

— На сіно його до стайні,— каже корчмар. — Там проспиться, песький син!

— А що, — каже кум Гриць до кума Прокопа, — занесемо, добродію?

— Та вже ж не покинемо, добродію! — каже той.

І взяли запорожця та й понесли надвір. А Михась біжить за ними та просить:

— Ох, не впустіть же його! Ой помалу ж!

— Та як упустимо, — каже кум Гриць, — то воно й добре буде — може ж, проснеться, бісова личина!

Коло корчми зразу стайня була. Поклали міщани запорожця на сіні, то кум Прокіп і каже:

— І тяжкий же, собака! А шаблю, бач, не пропив!..

— Козак шаблі ніколи не проп’є,— каже Михась, підмощуючи Обухові під голову свою свиту. — Бо що то буде й за козак без шаблі! Дякую вам, панове, що не покинули в біді, а з мене чарка за те і перекуска!

— Бачу, ти справді козацька дитина… — каже кум Гриць.

Та й подалися до корчми.

— Давай же тепер, — каже Михась корчмареві,— горілки й наїдків, які там є! Не думав я й не гадав, що батька січового живим побачу!

— А що, — питає кум Прокіп, — халепа яка в дорозі спіткала?

— Була в нас із ордою пригода коло Самари… — каже малий козак.

Як ось корчмар подав до столу по чарці й ковбасу печену з горохом.

— Тo се ти од самісінької Самари їдеш? — питає.

— Із Січи ми їхали, що на Микитиному Розі,— каже малий козак. — Ну, та то діло минуле… дарма й балакати!

І підняв кухля з медом.

— Давайте, — каже, — панове… за нас із вами — й за хрін з ними!

— Рости великий-великий! — каже кум Гриць, піднімаючи чарку аж до сволока.

— І здоровий! — каже кум Прокіп.

Та й роззявив рота, здоровецького мов піч, і вилляв туди горілку.

— А що ж тут у Києві коїться? — питається Михась, догризаючи ніжку.

— А що, — каже кум Гриць, — ляхи панують та й годі… Гуляють не в свою голову, чортові душі!

— Запорожців на них треба, — каже кум Прокіп. — Ті їм хвоста вкрутили б! Бо давненько вже низове товариство на волость виходило…

— Ото, — каже корчмар, — год із десять війни не було! Як ото взяли Запорожжя у лика на Масловім Ставі, то й затихли братчики… Кажуть, на Січі залога ляська стоїть?

— На Хортиці вона окопалася, — каже Михась. — Але й у Січі є…

— Та й що ж там братчики собі думають? — питає кум Гриць.

Михась загнав ножа поросяті в черево й розчахнув його надвоє.

— Не сумлівайтеся, — каже, — панове! Недовго вже ляхам лядувати… Ще їхні кістки по Вкраїні валятимуться!

— А ти відкіля знаєш? — питає кум Прокіп.

— Та знаю вже!.. — каже Михась.

Перезирнулися міщани. Кум Гриць зітхнув і каже:

— Ну, добре… підемо, либонь, до хати! Бувай здоров, козаче…

— І ви ходіть здорові, панове! — каже Михась.

Та й знову взявся поросятину маламурити, бо таки голоден був.

Довго спав характерник — уже Михась і пообідав, і коней напоїв, почистив та до стайні завів, а Обух знай хропе та й хропе. Сів Михась коло нього і мухи одганяє.

Аж надвечір завовтузився характерник і розплющив око. Зирнув туди-сюди та й каже:

— Матері його ковінька! Чи се вже я на тім світі?..

— А що? — питає Михась.

— А джуру свого бачу, которого татаре в Дикому Полі встрілили!

Тут малий козак і зареготався.

— Не вчинили ще тої стріли, що мене живоття позбавила б! Поцілили, правда, під ребра, та, слава Богу, зцілили мене добрі люде…

— А хто ж то? — питається характерник.

Михась і розказав йому все. Як скінчив, то Обух і каже:

— Чув я про тії сліди, що Дажбог зоставив коло Самари, та гадав, що то казка… Дивнії дива на сім світі кояться! Та добре, що ти так легко з тої пригоди виплутався… А я ото чотирьох басурманів уклав та й тягу дав хутчій, бо чамбул за тобою погнався. Кирика посилав тебе шукати, то він ні з чим вертався… Стрічаю ввечері тамтешніх козаків, коли ж вони трьох татар у лика взяли. Ті й зізналися, що гнали тебе аж до лісу, а там стрілою поцілили простісінько в серце. Ото й запив я, прибувши до Києва, ох і запив… Три дні вже не висихаю!..