— То, може, підняти його та покласти на ослін? — каже кум Прокіп.
Корчмар і рукою махнув.
— Хай лежить, опияка такий! Випхав би я його в потилицю, так грошви ж має до біса…
— Е ні,— каже кум Гриць, — чоловік же не свиня, щоб долі валятися! Давай-но, куме Прокопе, покладемо його.
Та повставали обоє з-за столу й підійшли до того козака. Перевернув його кум Прокіп на спину і каже:
— Ого, се якийсь старий вояк!
— А чого? — питає Михась, наминаючи ніжку.
— Он як рубонули його… близна через усе лице!
Малий козак так і завмер із ніжкою в зубах.
А тоді схопився на ноги та й притьма до того пияки. Глянув і за голову взявся.
— Господе милосердний! — каже. — Та се ж мій батько січовий!
Зиркнув на нього кум Гриць.
— Та ти ж казав, що се не ваш козак!..
— А я бачив хіба, хто там хропе! Обуше, Обуше… просинайся-бо! Се я, Михась!
І давай термосувати його. А запорожець тільки мурмотить щось та руками відпихається.
— Прокидайся, чортів сину! — гукає Михась характерникові на вухо і трясе його, як грушу. — Ач, розлігся тут, мов породілля!
Розплющив Обух око та як ревоне:
Отсе ж бо тобі, вражий сину, дівка,
Дойшла до серця рожовая квітка…
Та й знову захріп.
— Мертві бджоли не гудуть… — покрутивши головою, каже кум Гриць.
— І меду не носять! — докінчив кум Прокіп.
— Панове, — благально каже до них малий козак, — поможіть мені занести його десь у повітку! А то як проснеться, то знову горіляку почне дудлити! Під Милий Біґ вас прошу!
— На сіно його до стайні,— каже корчмар. — Там проспиться, песький син!
— А що, — каже кум Гриць до кума Прокопа, — занесемо, добродію?
— Та вже ж не покинемо, добродію! — каже той.
І взяли запорожця та й понесли надвір. А Михась біжить за ними та просить:
— Ох, не впустіть же його! Ой помалу ж!
— Та як упустимо, — каже кум Гриць, — то воно й добре буде — може ж, проснеться, бісова личина!
Коло корчми зразу стайня була. Поклали міщани запорожця на сіні, то кум Прокіп і каже:
— І тяжкий же, собака! А шаблю, бач, не пропив!..
— Козак шаблі ніколи не проп’є,— каже Михась, підмощуючи Обухові під голову свою свиту. — Бо що то буде й за козак без шаблі! Дякую вам, панове, що не покинули в біді, а з мене чарка за те і перекуска!
— Бачу, ти справді козацька дитина… — каже кум Гриць.
Та й подалися до корчми.
— Давай же тепер, — каже Михась корчмареві,— горілки й наїдків, які там є! Не думав я й не гадав, що батька січового живим побачу!
— А що, — питає кум Прокіп, — халепа яка в дорозі спіткала?
— Була в нас із ордою пригода коло Самари… — каже малий козак.
Як ось корчмар подав до столу по чарці й ковбасу печену з горохом.
— Тo се ти од самісінької Самари їдеш? — питає.
— Із Січи ми їхали, що на Микитиному Розі,— каже малий козак. — Ну, та то діло минуле… дарма й балакати!
І підняв кухля з медом.
— Давайте, — каже, — панове… за нас із вами — й за хрін з ними!
— Рости великий-великий! — каже кум Гриць, піднімаючи чарку аж до сволока.
— І здоровий! — каже кум Прокіп.
Та й роззявив рота, здоровецького мов піч, і вилляв туди горілку.
— А що ж тут у Києві коїться? — питається Михась, догризаючи ніжку.
— А що, — каже кум Гриць, — ляхи панують та й годі… Гуляють не в свою голову, чортові душі!
— Запорожців на них треба, — каже кум Прокіп. — Ті їм хвоста вкрутили б! Бо давненько вже низове товариство на волость виходило…
— Ото, — каже корчмар, — год із десять війни не було! Як ото взяли Запорожжя у лика на Масловім Ставі, то й затихли братчики… Кажуть, на Січі залога ляська стоїть?
— На Хортиці вона окопалася, — каже Михась. — Але й у Січі є…
— Та й що ж там братчики собі думають? — питає кум Гриць.
Михась загнав ножа поросяті в черево й розчахнув його надвоє.
— Не сумлівайтеся, — каже, — панове! Недовго вже ляхам лядувати… Ще їхні кістки по Вкраїні валятимуться!
— А ти відкіля знаєш? — питає кум Прокіп.
— Та знаю вже!.. — каже Михась.
Перезирнулися міщани. Кум Гриць зітхнув і каже:
— Ну, добре… підемо, либонь, до хати! Бувай здоров, козаче…
— І ви ходіть здорові, панове! — каже Михась.
Та й знову взявся поросятину маламурити, бо таки голоден був.
Довго спав характерник — уже Михась і пообідав, і коней напоїв, почистив та до стайні завів, а Обух знай хропе та й хропе. Сів Михась коло нього і мухи одганяє.
Аж надвечір завовтузився характерник і розплющив око. Зирнув туди-сюди та й каже:
— Матері його ковінька! Чи се вже я на тім світі?..
— А що? — питає Михась.
— А джуру свого бачу, которого татаре в Дикому Полі встрілили!
Тут малий козак і зареготався.
— Не вчинили ще тої стріли, що мене живоття позбавила б! Поцілили, правда, під ребра, та, слава Богу, зцілили мене добрі люде…
— А хто ж то? — питається характерник.
Михась і розказав йому все. Як скінчив, то Обух і каже:
— Чув я про тії сліди, що Дажбог зоставив коло Самари, та гадав, що то казка… Дивнії дива на сім світі кояться! Та добре, що ти так легко з тої пригоди виплутався… А я ото чотирьох басурманів уклав та й тягу дав хутчій, бо чамбул за тобою погнався. Кирика посилав тебе шукати, то він ні з чим вертався… Стрічаю ввечері тамтешніх козаків, коли ж вони трьох татар у лика взяли. Ті й зізналися, що гнали тебе аж до лісу, а там стрілою поцілили простісінько в серце. Ото й запив я, прибувши до Києва, ох і запив… Три дні вже не висихаю!..