Чигиринський сотник - Страница 69

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — шепоче Михась, пригнувшись до гриви. — Матер Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати козакові!

А на горі галас та лемент стоїть — не може чортівня втямити, хто се їй капость таку утнув. Довго мчав малий козак, аж огнів не стало вже видно й галасу пекельного не стало чутно. Як вихопився жеребець на кручу й у долині блиснув Дніпро, де послалася золота місячна доріжка, то спинив Михась гнідого й мацнув себе на голові. Та дзуськи: не було вже на ньому шапки дідькової — певне, гілляка збила по дорозі.

— Дарма, — каже Михась. — Не треба мені її — лицар я, а не баба, щоб ховатися!

А тоді обернувся та й показав дулю Лисій горі.

— Отсе вам, — каже, — нечисті душі, від козака!

VIII

На Подолі коло ринку, там, де зараз крамні комори, була колись корчма. Другого дня після Зеленої Неділі сиділо в тій корчмі двоє міщан і балакало про те, що коїться на білому світі.

— Ох, куме Грицю, — каже один, — чує моє серце, що настає недобра пора!

— А то чого б, куме Прокопе?

— Приїхав оце із Чигирина пан Пшемиський, гетьмана коронного слуга, то казав, що знов бурлять запорожці…

— Веремія хочуть ляшкам закрутити? — питає кум Гриць.

— Та начебто! Ходять чутки, що знайшовся на Січі якийсь бісуркан, із тих давніх волгвів, і провіщає, ніби зірветься ще гірша буря, ніж за Наливайка…

— З нами сила та міць небесна! — каже кум Гриць.

— А хіба дарма ото комета висить над Києвом уже два місяці? Нехибна признака, що на війну заповідається!

Хильнув кум Гриць пива із череп’яного кухля, втер піну з вусів та й каже:

— Давно клятих ляхів треба поскромити! А то розперезались, як у себе вдома, собачі діти…

Коли ж завовтузилося щось на ослоні, котрий стояв у темному кутку корчми, а тоді завело п’яним голосом:

Ой зійшло, зійшло аж два місяці ясних,
Помандрувало два козаки красних…

Та й замовкло.

— А се що за проява? — питається кум Прокіп.

— Козак якийсь, — каже корчмар од шинкваса. — Вже третій день п’є — не просихає!

— Низовець?

— А Господь його зна!

Тут затупотіло надворі біля конов’язі — чутно було, хтось коня припинає. Аж ось гупнуло на ґанку, пошаруділо, клямку шукаючи, та й одчинило двері. Зиркнули міщани, а на порозі хлопчак стоїть.

Був то геть чисто козак, тільки малий іще. Вбраний у свиту й червоні шаровари, на ногах чоботи добрячі. При боці шабля, а за поясом кинджал у срібних піхвах.

— Хліб-сіль, панове! — каже міщанам. І до шинкаря: — Коневі шанька вівса знайдеться?

— Знайдеться, — каже той.

— А на зуб щось кинути буде у сій корчмі?

— Буде, — каже корчмар.

Сів козак на лаві, шаблю відстебнув і поклав коло себе.

— Ну, то давай! — каже.

— А зовуть тебе як? — питає корчмар.

— Михасем.

— А гроші маєш?

— Маю.

— Ану ж бо покажи!

Дістав Михась золотого з кишені і крутонув по столі.

— А що ж тобі давати? — питає корчмар.

— Мед є?

— Є.

— А печене порося?

— Так ти ж не подужаєш усеньке!

— Що не подужаю, — каже Михась, — те з собою заберу! Ти, дядьку, не розбалакуй, а їсти давай. І чимбільше.

Міщани й перезирнулися.

— Звідки ти отсе такий узявся, небоже? — питається кум Прокіп.

— Із Січи, — каже малий козак. — Джура я.

— І сам оце їдеш?

Зиркнув Михась на обох міщан, потім на шинкаря та й каже:

— Не сам, бо зараз ще запорожці над’їдуть. Домовилися ми в сій корчмі зустрітися.

Тут знову завовтузився той пияк на ослоні та й загорлав:

Як один стрілив, долину перестрілив,
А другий стрілив, — у серденько вцілив…

І замовк.

— А то не з ваших? — питає кум Гриць.

Михась і не глянув у той бік.

— Ні,— каже.

Як ось і порося принесли на циновій тарілі. Потяг його малий козак до себе, дістав запоясника та й відбатував ніжку. Взяв її обіруч і заходився маламурити, аж за вухами лящало.

— Бачу, ти й справді запорожець… їси, мов за себе кидаєш! — каже кум Прокіп.

— А козак не гордун — що спірве, все в кавдун! — каже на те Михась.

Та хильнув меду і ще одну ніжку відпанахав.

— Ех, — каже, уп’явшись у неї зубами, — якби хліб та одежа, то їв би козак лежа!

Тут зареготалися міщани і навіть корчмар усміхнувся під вусами.

— То у вас усі такі на Січі? — питає кум Гриць.

Михась покрутив головою.

— Ні,— каже, — ще й ліпші од мене єсть… Я самий скромний там.

— А що ж воно чувати на тім Запорожжі? — питає кум Прокіп.

— Всякої всячини, — каже Михась, догризаючи ніжку.

— На татар сього року підете?

— Підемо.

— А з ляхами война буде?

— Буде.

— А правда, що волгов появився на Січі, старий, мов світ? — питає корчмар. — І провіщав, що вернеться давня віра й знову Матері Ладі молитимуться в Україні?

Зиркнув Михась на нього спідлоба.

— Правда, — каже. Та ще одну ніжку одпанахав і давай наминати.

— Щось неговіркий ти, козаче… — каже кум Гриць.

— Голодний я, мов той вовцюган, — каже Михась. — От кендюха напхаю, то, може, побалакаємо…

Тут завовтузився той козак на ослоні, перевертаючись на другий бік, а тоді як гепне додолу — аж корчма затряслася!

— А Матер Божа! — каже корчмар. — Ото вже п’яниця! Як лигнув зрання дві кварти горілки, то й досі хропе…