— Прости, батеньку, — каже відьма, — не винувата я!
Чорт і здивувався.
— А що, я винуватий? Може, я щось смішне сказав, товаришко, що ти заіржала, мов лошиця до жеребця? — і лапою махнув. — А всипте їй, товариші, двісті київ, та добрячих, щоб не порушувала більше тиші на зборах!
Завищала відьма, та кинулися на неї чорти й потягли десь у темряву.
— Добре, — каже Вернигор, — так про що се я… Ага, про порядок денний. Так от, на порядку денному сьогодні сумне у нас питання… — І зиркнув туди-сюди. — До речі, а де секретар?
— Тут я, тату, — виступив із пітьми кощавий чортяка з гусячим пером за вухом.
— А, тоді веди протокол… Як я сказав, на порядку денному дуже сумне питання. Може, хто знає вже, а, може, й ні… Як не знає, то звідомляю: у світ прийшов Троянів Ключ, товариші!
Тут запала така тиша, що чутно було, як голка впаде.
— А що се значить, шановні товариші? — питається Вернигор. — А я скажу вам: значить се, що зміниться світ! Я чую се в повітрі, чую й на землі. Заноситься на ті діла, котрі через п’ять, а, мо’, й через десять віків приведуть до того, що поменшає нас у сім світі! Слава Чорнобогові, наплодилося нашого брата за остатні сто год в Україні. Чимало ксьондзи та єзуїти поприносили нас за комірами та в рукавах своїх сутан, до біса й пани з підпанками набралися нас по Европах. Добре було й те, що пощезали вівтарі Дажбожі й навіть наймення його почало забуватися. Аж от вискіпався собачий син, — шмаркач, дев’ять год усього! — що знайшов ту кляту ляльку. Почав тепер він коло замикати, а як замкне, то вже нічого тоді не поправиш!
— А не можна було його спинити? — питається хтось із юрми.
— Пробували! — каже чортяка. — Та помагає йому сила та міць небесна і все вояцтво її. Воно ще й нічого, якби сам той козак такий зухвалий не був, любі браття із сестрами! Дивитися нема на що, а шапку-невидимку в нашого брата відібрав і його живоття позбавив. Та що там казати: мене, Вернигора, що зо святим Юром на річці Самарі бився, як світ ще був молодий, — камінцем ув око луснув!
Нечисть аж загула од подиву.
— Застряв було він ув одному зо слідів Дажбожих, куди Троянів Ключ його привів, та вже донесли мені, що немає його там! А де його шукати, то й сам Чорнобог не знає. Коло, що ним він іде, так хитро задумане, що покидає сей світ кожен, до кого він приходить. А хто наступний у тім колі, про теє знає тільки той козак. А тепер ще й шапку-невидимку загріб… — Вернигор зиркнув на секретаря. — Ти там записуєш, товаришу?
— Записую, тату, — каже чортяка.
— Ага, так про що я… про шапку! Тая шапка немало нам лиха накоїть. Не видно його, собаки, та й духу не чути, бо все вона приховує. Може він і поміж нас бути, а ми його не побачимо…
— Батько Вій, Чорнобог наш, побачив би! — каже секретар, грамузляючи пером по бомазі.
— Так до кінця світа укинули його в Пекло, — каже Вернигор. — А хоч би й побачили ми того шмаркача, то що змогли б учинити з ним? Троянів Ключ на ньому, що смерть нам несе, товариші!
— Таж є поміж нас відьми і перевертні, котрі ще людьми зостаються… — грамузляючи пером по бомазі, каже секретар. — Ті ухопили б його й тую ляльку одняли!
Михась і похолов увесь. Аж тепер він уторопав, у яку халепу втрапив, — нехай пхне його яка нечиста сила, то зразу ж і втямить, хто се тут! Ох, думає малий козак, треба втікати, і мерщій!
Та й озирнувся доокруж.
А нечисті кругом чортів тиск зібрався. Всеньку гору захарастила — і на маківці її повно, і по схилах, і навіть коло підніжжя кишить, там, де чагарі поросли й деревляччя. Тільки за Вернигором, де почет його стоїть, вільну місцину видко.
— От і зібрав я вас, аби вирішити, що з тим недолітком робить, — каже Вернигор.
Тут чортівня й заревла.
— Четвертувати його!
— На палю набити!
— У Пекло вкинуть, щоб сковороди розпечені до конця світа лизав!
— На Соловки заслати, щоб пахав, як Папа Карло!
— Пасть порвати!
Вернигор лапу підняв.
— Браття і сестри! — каже. — Шановні товариші! Чи ви дурні такі доправди чи в дурного зимували? Таж про те я вам товчу, що спершу зловити його треба, а тоді вже кару придумувати! Як спірвемо його, то що хоч учинимо… так штука ж у тому, щоб до рук його прибрати! То які будуть пропозиції?
Тут якась відьма і підняла руку.
— Ну-ну, — каже чортяка, — що в тебе?
— Спершу, — каже відьма, — перевірити треба, чи нема його серед нас. Раз він такий хитрий та змисний, то може десь тут ховатися!
— І як же се вчинити, люба сестронько?
— А просто! — каже відьма. — Ось, товаришу Вернигоре, папороті цвіт, що знайшла я торік у лісі. Відкриває він усе, що криється на землі й під землею.
Та й дістала з-за пазухи залізне пуделко.
— Ну, — каже Вернигор, — хоч одна розумна голова знайшлася в сім натовпі! Від імени чортячого бюра виголошую тобі подяку, товаришко.
— Із занесенням до особової справи? — питає відьма.
— Із занесенням! — каже чортяка. — А зараз давай тую коробочку мені.
Схилився Михась коневі до вуха й прошепотів йому кілька слів. А тоді міцніше стис повід у руці та й завмер.
Вийшла відьма з юрми і простягла Вернигорові залізне пуделко.
— Тут вона, батеньку!
Тихо зробилося кругом, наче у церкві. Взяв чортяка тую коробочку та й трусонув нею коло вуха.
І тоді вдарив Михась гнідого п’ятами, а той страшенно заіржав та й плигнув простісінько на чортяку, вдаривши його передніми ногами у писок; гепнувся Вернигор додолу, випало пуделко йому з рук і покотилося у темряву; заревла чортівня і давай ловити теє пуделко, а жеребець стрімголов помчав у діл, давлячи і збиваючи з ніг усю нечисть, що траплялася на шляху.