Чигиринський сотник - Страница 71

— Доста вже пити, — каже малий козак. — Слава Богу, здибалися ми з тобою, то треба йти, куди нас Троянів Ключ провадить…

Сів характерник і очі протер.

— Та воно й правда… — каже. — І так стільки часу втеряли!

— А куди ж нам отсе тепер ладнатися? — питає Михась.

— А от повечеряємо та й будемо гадати! — каже характерник. — Коні наші як там?

— Наготовані й напоєні,— каже Михась. — А що?

— Либонь, на ніч поїдемо… Тут, правда, недалечко!

Як повечеряли вони в корчмі, то характерник і каже:

— Дождемося півночі та й вирушимо… А зараз краще спочити перед дорогою!

І полягали удвох на сіні. Помовчав малий козак та й каже:

— Одного не можу я второпати: такий великий та мудрий Дажбог, а не бачив, що брат його лихо замишляє проти білого світа! А тепер отсе хоч і вкинув його до Пекла, та людям із нечистю весь час доводиться воювати…

Зітхнув характерник.

— Великий і мудрий Господь наш, та добре в нього серце… — каже Михасеві.— Вірив своєму братові, бо хоч що кажи, а все ж рідна кров! От Чорнобог і обманював його, та ще й не раз…

— А як же се воно так може бути?

— А просто! Якось подався Триглав у чужі краї та й пристав до одної молодиці у прийми… А молодиця тая не людина була, а велетка — з тих велетів, що від нащада світа існували! Жив з нею він три роки, й народила вона трьох дітей од нього — однооку дівку, гадюку і вовка. От узяв їх клятий Триглав та й подався до свого брата. Глянув Господь на тих потвор, і зле йому на душі зробилося… «Що ж ти, — каже, — отсе накоїв, собачий сину! Се ж ні люде, ні диви, а потвори, що таких і світ не бачив!» Похилив голову Чорнобог. «Винен я перед тобою, Господе! — каже Дажбогові.— Що хочеш, те й роби з ними… хоч із сіллю з’їж!»

Подумав Батько Троян і каже: «Дочка твоя страшна та потворна… хай же віднині зоветься вона Мара! А щоб люд мій не лякала, то до конця світа жити їй у Безодні під землею!» Як сказав він оте, загула земля та й провалилася тая дівка у Безодню. «А гадюка сяя, — каже Троян, — як виросте, то весь білий світ обплутає… нехай же лежить вона до конця світа на дні морському!» Як сказав Дажбог, та і сталося: заревло синє море та й проковтнуло тую гадюку. А як глянув він на вовченя, то й шкода його стало. «Гарне воно та втішне… — каже. — Хай живе собі з нами»!

От минає рік, минає й другий. Дивиться Батько Троян, що виросло теє вовченя у здоровезного вовка. Та то ще й нічого було б, якби не такий лютий удався отой вовцюган: кого бачить, на того й кидається. Всіх дивів покусав, а Матер Божу загнав якось на грушу, що всеньку ніч там сиділа та репетувала, мов на пуп… От подумав, подумав Батько Троян та й вирішив пристренчити того вовка. Спустився на землю й на горі Заруб викував залізного ретязя. Грубий був той ланцюг, що ні Тур, ні брат його Юр Святий не могли теє залізо розірвати. Залигав Господь вовка тим ретязем, коли ж той повів плечима — та й луснув ланцюг ув однісінький мент! Здивувався Батько Дажбог, та подумав собі, що то, може, руда трапилася кепська абощо… Скував іще одного ретязя, надіває тому сіроманцеві на шию, коли ж той стрепенувся — та й другий ланцюг тріснув!

Тут і злякався Батько Троян. «Еге, — думає,— се щось недобре на світ уродилося! Як виросте воно, то, не доведи, Господе, ще й мене з’їсть!» А за тої пори жив коло Дзвонецького порога один козак. Тримав він кузню й коні кував усім, хто проїжджав тією стороною. Прийшов до нього Дажбог та й розказує за своє горе — так і так, мовляв, хоч яке залізо рве той клятий вовк! Послухав козак і каже: «Не журися, Боже! Вчиню я такого ланцюга, що й ти не порвеш, хоч і над цілим світом владаєш!» Того ж дня і зробив він ретязя, тільки не з криці, а з павутиння. Глянув на нього Дажбог і зареготався, бо того ланцюга у кишені можна було сховати. «Що се ти, — каже, — козаче, вчворив? Смієшся з мене чи що?» А козак йому в одвіт: «Ти спробуй порвати, Боже, то тоді й пащекуватимеш!» Розтягнув Дажбог того ретязя руками, шарпнув — коли ж він не рветься! А бий тебе сила Божа! Наступив тоді Батько Троян на нього ногою, ще раз шарпнув — а дідька лисого! Бринить ланцюг у руках, а рватися не хоче.

Розлютився Господь, аж небо потемніло і блискавиця вдарила. Зібрав він усю свою силу та давай того ланцюга шарпати. Моцувався, моцувався, — і хоч би що! Вже й упрів, а ретязя так і не порвав. «Добре, — каже урешті,— бачу, неабияк прислужився ти мені, козаче! Що хочеш за свою роботу? Можу вчинити я тебе чарівником великим, котрого ще світ не бачив…» А козак і каже: «Нічого я, Господе, не хочу за те, крім вічного життя та молодости. А все інше у мене є!» Скривився Батько Троян, бо не хотілося давати теє простому козакові, та що вдієш! Господь сказав — Господь зробив. «Нехай так і буде!» — виголосив він. От і живе відтоді той козак поміж світами…

— То се той коваль, що мене в Залізному лісі од літавиць одборонив? — вигукнув Михась.

— Ото ж бо він і є… Та слухай далі. Сховав Батько Троян того ретязя у шапку, шапку на голову надів та й подався додому. А вовцюган там уже чорно робить — ганяє всіх дивів та дивиць по небу, аж курява стоїть! Кивнув пальцем Господь на нього, той і підходить. «Ну чого тобі ще?» — питає.— «А от, — каже Троян, — гадаєш ти, що дужий такий, а сього ланцюга й не порвеш!» Та й показує йому теє павутиння. Глянув на нього вовк і зареготався. «Добре, — каже, — як не порву я сього ретязя, то вкинеш мене у Безодню і сидітиму я там до конця світа! А як порву, то відгризу тобі я голову й правитиме світом батько мій Триглав. Згода?»