Чигиринський сотник - Страница 61

К оглавлению

— Ага, — каже він, — тебе забудешся! Ти та бісурканя, що звіром і птицею орудує! А звуть тебе Леся.

— Та я іще багацько дечого вмію, крім цього… — каже тая Леся.

— А що?

— Рани вона зціляє, шибенику! — озвався хтось ізбоку. — Та ти такого накоїв, що тепер добром воно не обійдеться!

Обернув Михась голову, коли ж підходить до нього якась баба. Стара-престара, аж зігнулася.

Відьма, думає малий козак.

— Нащо ти стрілу переламав, га? — питається відьма. — Тепер діставати треба.

— А воно ж боліти буде… ой-ой-ой! — каже Леся.

Михась і щоки надув.

— То що ж то за козак, як він терпіти не вміє! — каже суворо. — Баба то, а не козак!

— Ну, то зараз і покажеш, який то козак із тебе… — каже відьма.

Та й закотила на ньому сорочку. Зиркнув Михась і злякався: нагнало під ребрами ґулю, мов кавун завбільшки. А стріли і не видно — кров’ю залляте все.

— Глибоко ж загналося! — каже Леся.

— Ти що, бачиш? — питає Михась.

— А певно! Аж у ребро гостряк он уперся.

Та й поклала долоню на тую ґулю. Запаморочилося Михасеві в голові, потемніло увіччю, аж тут і біль ущух, наче ножем його відрізало.

— Дістанеш? — питає відьма.

— А хтозна, бабуню… — каже дівча. — Якась чудернацька сяя стріла!

— Чому б то?

— Ворушиться, мов жива… Хто тебе устрілив? — питає Михася.

— Татаре.

— За лісом?

— Еге.

— А як же ти з такою раною до нас дістався?

Хотів було Михась і сказати, та промовчав.

— Не знаю.

— Ще й зо мною так довго балакав… — каже Леся до відьми. Й до Михася: — Болить?

— Ні.

— От і добре…

Та й провела долонькою по тій ґулі. Заплющив очі Михась і голову вбік обернув, аби не бачити нічого. Чує, накреслила вона пальцями хрест, а далі розсунула тіло, немов ножем розпанахала, і встромила долоню під ребра.

— Ти… як се ти робиш?! — питає Михась.

— Цить… — каже Леся. Та й мацає під ребрами.

— Зачепила? — питається відьма.

— Ні ще…

Тихо у хаті зробилося, тільки чутно, як Михась дихає тяжко.

— Ну, — питається відьма, — є вже?

А в Лесі аж краплі поту виступили на чолі.

— Тікає воно від мене… — каже урешті.— Нечисто тут щось!

— То що, не дістанеш?

— А хтозна… — каже дівча. І раптом скрикнула: — Ось… ось воно!

Та й потягла за той гостряк. Михасеві й увіччю потемніло.

— А-а-а! — зойкнув він.

— Ага, — каже Леся, — отсе такий козак із тебе? А хто хвалився, що не боїться нічого?

— Так болить же… ох, Матінко Божа!

— Ну, то терпи… як там у вас на Січі кажуть — терпи, мовляв, отаманом будеш!

Вхопився Михась за лаву, аж пальці заклякли. А дівча знов рушило гостряком у рані.

— З пальців просто вислизає! Ану ж бо так спробую…

— Ве-е-е-е! — залементував Михась.

— Та не волай, мов на зарванській вулиці, чортів сину! — каже відьма. — В мене вже у вухах од тебе позакладало!

— Та болить же, що здуріти можна!

— А нащо ж лицаря з себе корчив і сміливцем виставляв?

— Та хвалько він, бабуню, — каже Леся. — Як дівчину недобрим словом назвати, то тут він хоробрий… а до лицаря йому ще як до неба пішки!

Тут Михась і розлютився. Та що се таке, думає, на Січі не останній чоловік я був, з нечистою силою змагався, бусурманам давав пороху понюхати, — а якесь капосне дівчисько на глузи мене бере?!

— Нехай мене чорти ухоплять, як зойкну ще бодай раз! Давай, — каже, — тягни!

Дівча і поцупило стрілу до себе. Аж дух забило Михасеві: обертається гостряк під ребрами, а витягти його ніяк.

— Матінко Божа, Пречиста Ладо, — просить Леся, — стань мені на поміч! Батьку Дажбоже, славен Трояне, творче землі та неба, не дай погибати козакові!

Зціпив зуби Михась і вже не знає, на якому він і світі перебуває. Чорно в очах, всього мов приском обсипало, а в горлянці крик росте.

Аж раптом і урвалося все.

— Ось він, — каже Леся. Та й скрикнула: — Божечку, а се що?!

Зиркнув Михась, а гостряк у її руці заворушився, засичав і гадюкою обернувся.

— А бий тебе сила Божа! — скрикнула відьма.

Михась і стямитися не встиг, а вона вихопила тую гадюку і в піч як жбурне! Завовтузилося у комині, наче туди собацюра впав, та як бабахне — так і гунуло з печі димом та попілом на хату.

— Що то було, бабуню? — питає Леся, бліда, мов полотно.

Баба зиркнула на Михася і похитала головою.

— Нечисть, що ж іще! Де се ти її ухопив, чортів сину?

— Поцілили вже мене раз, та кулею… — прошепотів малий козак, насилу володаючи язиком. — Тільки то жаба була.

— Лихо якесь вкотилося із тобою до нашої хати, — каже відьма. — Ану розказуй, що накоїв, песький сину!

Та Леся перепинила її.

— Кров’ю він сплив і балакати не годен, бабуню… Хай спить!

Три дні марив Михась і кидався уві сні, мов навіжений. Четвертого дня насилу звівся на ноги, видибав з хати і сів на призьбі. Гріється на сонці й чує, як сила вертається до нього.

— Значить, ще не край мені…— каже сам до себе. — Певне, сам Господь держить мене в обороні!

Аж тут із садка почулася пісня:

Ой у полі сніг та дим,
Там соловейко гніздо звив,
Цілу ніч він щебетав,
Свою пташину викликав…

«А ця знай виспівує,— думає собі Михась. — Ото вже співуха!»

Коли ж тут і Леся з садка виходить.