Чигиринський сотник - Страница 60

Підвелося дівча і вулика острішком накрило. Аж тепер роздивився Михась, що гоже воно, як маків цвіт, очі блакитні, мов небо, а коси золотом щирим сяють.

— А як ти козак, — питає дівча, — то чого ж на жіноцький рід лихим духом дихаєш?

— Бо від вас, бабів, — каже Михась, — тільки лихо да клопіт сам! Породила вас клята Нея, Діва Обида, щоб життя козакові медом не здавалося!..

— А без нас добре було б, еге?

— Та вже ж!

Засміялося дівча.

— А звідки ж козаки бралися б, якби жіноцтва не було, га?

— Як се — звідки?! — каже Михась. — Козаки в Січі змалку дух свій гартують!

— Та ні, не про те я… Звідки ті діти беруться, що з них козаки виростають, скажи?

Ляснув Михась нагайкою по халяві.

— Щось, — каже, — не втямлю я тебе! То ти не знаєш, де діти беруться, чи як?

— Та я, — каже, — знаю… а от ти скажи!

— А що, думаєш, не скажу?

— А от і скажи!

— Ну, й скажу!

— От і скажи, скажи!

— Ага, — каже Михась, — дурного знайшла! Думаєш, не знаю? В капусті дітей знаходять, от де!

Тут зареготалося дівча, аж бджоли перелякалися і хмарою гунули із вуликів.

— Ох, козаче, — каже, — не думала я й не гадала, що ти такий малий іще!

Розлютився Михась на тії слова.

— Ти кого се малим узиваєш?! — питає.— Ти запорожця, лицаря Пречистої Панни, на кпини береш? Ох ти ж, капосне дівчисько!..

Глянуло на нього дівча й очі примружило.

— А що ж се за козак, — питає,— що дівчину такими словами взиває? Хіба ж так можна?

Михась і засоромився. Та й же смикнув мене лукавий за язика, думає собі.

— Та воно й правда… — каже. — Отсе добалакався, нехай йому!.. Тебе хоч як зовуть?

— Леся, — каже дівча.

— А батько твій хто?

— Батька мого ляхи вбили, а я із бабунею живу.

— А бабуня хто твоя?

— Відунка.

— А ти?

— А я бісурканя.

Михася наче приском обсипав хто. Отсе улип, думає.

— Та як се?! — питає.

— А просто! Мати моя була бісурканя, то і я бісурканею вродилася.

— І чарувати вмієш?

— А певно, — каже Леся.

— А… а начаруй що-небудь!

Дівча підійшло до Михасевого жеребця і по храпах його поплескало.

— Що се ти коїш, вража дочко! — каже Михась, натягуючи повід. — Се чорт, а не кінь, убити може!..

— Мене всі птахи й звірята слухаються, — каже Леся та й по шиї коня погладила. — А що, віриш тепер?

А гнідий заіржав стиха і тицьнувся їй писком у долоню.

— Вірю, — каже Михась. А сам думає: оце вплип так улип — тікати треба відціль, поки не пізно! — Ну, що ж, — каже хутенько, — бувай здорова, дівко! Поїхав я, бо ніколи.

Та й коня пхнув закаблуками, а той аніруш — держить його дівча за гнуздечку й не пускає.

— Куди ж ти поїдеш, — каже, — як весь он кривлею сплив?

Зиркнув Михась, аж кров геть сорочку намочила і додолу капле.

— А, — каже, — та то пусте! Шпичка застряла якась. Ось я її витягну!..

І взявся за стрілу.

— Стій! — зойкнула Леся. — Не чини того, бо лихо буде!

Та Михась не слухав її — зламав стрілу і жбурнув її геть. Насилу він те зробив, як бурхнула кров, крутонувся світ ув очах, та й повалився малий козак із коня. Впав горізнач на землю і бачить: небо над ним, низьке та похмуре, хмар’я, немов купини в мочарищі, і летить попід тим хмар’ям чорне птаство — та так багато його, що й не злічити!

Се по душу мою, ще встиг подумати малий козак. От і край усьому — і діла не зробив, і віка збавив собі намарне…

Та й зомлів.

VI

І мариться йому, наче знову опинився він на березі моря. Голий та пустельний той берег, тільки хвилі б'ють по камінню та якісь птахи кружляють над піщаною косою. От заходить він у воду та спинився.

А хтось шепоче йому на вухо: іди далі, йди… там добре!

Ступнув він іще крок, потім другий. Хлюпоче хвиля і м’яко та лагідно торкає його попід пахвами.

Зморивсь я, думає він, а там, у глибині, тепло та затишно — ніхто мене там не дістане!

Та й рушив уперед. Залолотіла вода, зануртувала і потягла його у море. Аж гукнуло його щось:

«Михасю»!

Озирнувся він, коли ж на березі десь узялася вільха.

«Хто се»? — питає він.

А вільха й каже материним голосом:

«Вернися, сину! Рано тобі ще туди».

Спинився він та й не знає, що діяти. Тепле те море та ласкаве, аж не хочеться вертатись.

«Вертайся ж бо!» — знову каже йому той голос.

А хвиля знай хилитає його та зносить на бистрину.

«Як я ж не можу…» — каже він, ледве тримаючись на ногах.

А голос утретє каже:

«Вертайся! Кінь твій на тебе чекає, й оружжя твоє, і та дорога, що її ти ще не пройшов…»

І тоді згадав він усе, і жахнувся, що назавжди міг лишитися в морській безодні, й рвонувся назад, до берега; вмить пропало те видиво, — і море, і берег той, і вільха, — а він очі розплющив і побачив над собою сволока із темним хрестом на ньому…

— Довго ж я спав! — каже малий козак.

— Був би ти навік заснув, якби до нас не втрапив!.. — кажуть йому ізбоку.

— А де ж се я?

— А він уже й забувся! — озвався другий голос. — Ото козак!..

Зиркнув Михась доокруж та й бачить: лежить він у хаті. Вікна в ній маленькі й із круглих шкелець, на стінах рушники вишиті, й житнім хлібом пахне. А на лаві коло нього теє дівча сидить.