Чигиринський сотник - Страница 59

«І правда, за мною вони женуться»! — подумав Михась, пригнувшись у сідлі.

Гнідий відразу втямив, що біда. Вихопився вмент на той бік долини та як дремене, аж вітер засвистів у вухах. Майнула якась річечка із кладкою через неї, хвисьнув Михася по лиці кущ верболозу, мигнув прослідок, розбитий кінськими копитами. Чує малий козак, гуде земля під ордою — і ззаду женуться, і збоку заходять, і спереду вже ось-ось переймуть. А пекельні діви над самісінькою головою в’ються, і вітер сичить та квилить у їхніх косах.

— А ось я вам!.. — крикнув малий козак, показуючи їм нагайку.

Сахнулися кляті пекельниці, та не від нагайки, а угледівши, як яріє під сорочкою Троянів Ключ, що аж крізь полотно видно його зловісне багрово-чорне сяєво. А татаре свистять та лементують, заходячи навперейми. Добув Михась пістоля й курок ізвів. Ну, думає, голіруч мене ви не візьмете! Ось вискакує із верболозу харциз на кудлатому бахматі та й до нього. Вже й руку простягнув, щоб за комір ухопити, аж тут чорне дуло просто у вічі глянуло — гукнув Михась йому просто в писок, що й голова на друзки розлетілася. Тут і другий вигулькнув оддалі — замахнувся арканом, та випередив його малий козак і з другого пістоля у самісінького лоба поцілив.

Махнув татарин руками і повалився з коня, мов той сніп.

— А-а-а-а! — заволала орда.

Бачить Михась, навперейми уже не візьмуть його. Та й позаду наче вже відстають — віддаляється тупіт, хоч і женуть, аж дух із них випирає.

«Може ж, утечу!» — думає собі малий козак.

Та й вихопився з-поміж верб’я у чисте поле. Росла там низька трава, а віддалі виднів старезний ліс, наче димом, оповитий голубою імлою.

— Хутчій, хутчій! — кричить Михась гнідому, лупцюючи його закаблуками. — Ще трохи, ну!

Як тут щось і цьвохнуло коло вуха. Зиркнув малий козак через плече, а татарва з луків у нього ціляє. Зацівкали стріли обабіч, що й мороз по шкурі пішов. То одна, то друга повітря тнуть, аж у вухах шарпає. Ну, думає Михась, підстрелять мене, мов зайця!.. Та й розлютився. Вихопив свого лука, жменю стріл із сайдака дістав — і, на скаку обернувшись, пороснув тими стрілами у галайстру. Одна влучила гладкому татаринові у груди, та в кожусі застрягла, друга в чийогось коня поцілила, що той заіржав і гримнувся догори копитами, вершника задавивши під собою, третя шапку якомусь басурманові прошила, четверта дзьобнула когось у щоку, а п’ята всіх поминула й по самісіньке перо ввігналася у горло бузувірові, що позаду їхав.

— А що, з’їли, кляті нехристи! — заволав Михась.

Аж ось і ліс насувається. Вдарив Михась гнідого п’ятами, витягся той у струну, вже сливе й ногами землі не торкаючись, ще трохи — й облизня татари спіймають! Втямили вони сеє та й наостанок пустили в нього цілісіньку хмару стріл.

— А дзуськи вам! — крикнув Михась і дулю їм показав оддалі.

Та й підскочив у сідлі, засичавши од болю, — лучила йому татарська стріла попід ребра, аж в очах темно зробилося. Тут кінь і в лісі сховався. Хитнуло Михася о ліву руч, хитнуло й о праву, закашлявся він, і на вустах кривава піна виступила.

«Мабуть, легені просадило! — думає малий, козак. — Треба втікати, а то зловлять по кривавому сліду!»

І давай поганяти коня. Плутає лісом, то туди, то сюди завертаючи, щоб зо сліда галайстру змилити.

Десь із годину ото так петлював, аж заїхав у такі хащі, що й самому страшно стало. Наламала тут буря деревляччя, що не проїдеш — хоч куди глянь, кругом корчомахи стримлять.

«А татар уже й не чутно, — думає собі Михась. — Де ж пак, у лісі не втнуть вони по сліду йти!»

І знову закашлявся й кривлею сплюнув. Стримить тая стріла під ребрами, а болю й не знати — заклякло все й мов неживе зробилося.

От продерся кінь крізь той бурелом, а далі дерева й порідшали. Проїхав ще трохи Михась, бачить, галявина якась і на ній копичка сіна стоїть. Жеребець повітря понюхав та й хоркнув радісно — певне, людське обійстя почув. Малий козак уже й не поганяв — сам біжить гнідий, неначе тягне хтось його.

Аж ось розступився ліс, луки зазеленіли попереду, й почув Михась, як хтось тихо-тихо співає…

Ой луговая зозуленька рано-рано,
Ой луговая зозуленька да ранесенько.

Усі луги облітала рано-рано,
Усі луги облітала да ранесенько.

В однім лузі не бувала рано-рано,
В однім лузі не бувала да ранесенько.

А в тім лузі ночувать буду рано-рано,
Ночувать буду, привикать буду да ранесенько.

Свого Михася дожидать буду рано-рано,
Дожидать буду да й ранесенько…

Виїхав Михась із-поміж дерев, аж бачить: озерце в зеленій долині, трохи далі хатка стоїть під жовтою стріхою, а на леваді пасіка видніє — вулики з колод видовбані й накриті солом’яними острішками. Коло вулика порається дівча в білій сорочці та знай наспівує собі під носа.

— А чого се ти мене дожидать будеш, вража дівко? — сердито каже Михась, під’їхавши до неї.— Брат чи сват я тобі, га?

Глянуло на нього те дівча й нітрохи не злякалося — тільки всміхається.

— А хіба тебе Михасем зовуть?

— А певно!

— Значить, про нас із тобою цю пісню складено… А з пісні слова не викинути, сам знаєш!

Насупився Михась ще дужче.

— Ага, — каже, — треба ти мені! Знаємо ми вас, бабів, — вам аби кров ссати з козака та поїдом його їсти день при дні!!

— А ти, значицця, козак?

— Та вже ж не лях! — каже Михась.