Чигиринський сотник - Страница 58

— Хтозна, — каже характерник. — Ми ж і браму покинули відчиненою… може, ж утямить, що проти моці Дажбожої варта його не в поміч!..

Як ось і село в долині показалося, обнесене частоколом. Було там з десяток хат, білих та охайних, ушитих куликами з житньої соломи. Попід вікнами мальви цвітуть та півники, любисток зеленіє і м’ята. На майдані криниця, і журавель стирчить із цебром на гачку.

— Господе, — каже Михась, — гарно ж як! Наче додому вернувся…

— Тільки людей чогось не видко! — каже характерник. — Зараз, правда, сінокіс, та бодай хтось мав би тут бути…

От заїхали вони у село. Бачать, аж двері у хатах стоять навстежень, вікна побиті, а на подвір’ях пір’я валяється з розпоротих подушок.

— Боже милий, — каже характерник, — та тут татаре пройшли!

— А не ляхи? — питає Михась.

— Нема чого тим ляхам робити!.. Татарська се поведенція — як село виріжуть, ясиру наберуть, то наостанок усе потрощать та понівечать. Надто ж полюбляють вони подушки та перини різати — ото розпанахає ганджаром та й пустить за вітром, а сам регочеться, мов дурнуватий…

— Ондо, ондо мрець! — зойкнув Михась, показуючи нагайкою в двір.

Зліз характерник із коня і через тин переплигнув. Дивиться, аж посеред обійстя лежить козак, вивернувши руку. Біла сорочка його в крові, й замість обличчя місиво якесь.

— Не поможеш йому нічим уже… — каже характерник. — А ось іще один!

Біля повітки заклякла горізнач дівчина у вишитій сорочці — либонь, ратиськом закололи, бо під грудьми зяяла кривава діра.

— Боронилася, певне, а їм ніколи було… — каже характерник, сідаючи на коня. — Таких дівок вони у ясир беруть… у Кафі за них гарні гроші можна вторгувати!

Поки минули вони теє село, то десятків зо два забитих нарахували. Хто валявся біля криниці, хто в подвір’ї, хто на тину завис, поцілений стрілою, — де смерть застала, там і лишився.

— Ох, і горе! — каже характерник. — Давно татар у сім краю не бувало — боялися вони козацьких чат, бо тутешнє козацтво свою оборону зладнало! Недарма ж і село не спалили басурмани, щоб не видати себе… Тільки що ж се за орда, хтів би я знати!

— А що, — питає Михась, — ріжні вони є?

— Є кримська орда, — каже характерник, нахиляючись із коня і розглядаючи слід на дорозі,— є ногайська, ще білгородська є… А яка тут пройшла, то не втямлю — щось не по знаку мені сії підкови!

— А ондо шапка якась!.. — каже малий козак.

Обух і підчепив шаблюкою тую шапку, що валялася під тином.

— О Господе! — каже, глянувши на неї.— Таж се буджаки тут пройшли!

— А що се за лихо?

— Татаре, котрі біля Дунаю кочують… Найгірша се орда з-поміж усіх! Тільки ж рідко вони сюди заходять…

Проїхали вони ще декілька сіл, і скрізь трупи валялися та пір’я літало над обійстями. Зазирнув Обух до одної хати та й назад притьма.

— Не йди туди… — каже Михасеві, що поткнувся було за ним.

— А що там? — питається малий козак, як вони за село виїхали.

— Дітлахи побиті!.. — каже характерник. — Душ із сім…

— А хіба татаре дітей в ясир не беруть?

— Так малі ще… Старих та малих невигідно до Криму гнати — вимруть дорогою! От вони і б’ють їх… Візьмуть лаву, в горло упруться ребром — та й по всьому! Або за ногу та об вугол…

— А нас вони не злапають? — питає Михась перелякано.

— Та ні, бо години зо дві тут невіра пройшла… назад вертатиме іншим шляхом! Шкода, Кирика я послав у Кодак на звіди — той вистежив би, де бусурмани кошем стали! А зараз у поле давай завернемо, щоб не наткнутися часом на який чамбул…

Та й виїхали з балки і побралися полем. Трава тут була невисока. Почали траплятися озерця, що поросли осокою, далі якісь мочарища. Години зо дві минуло, аж стала місцевість нерівною, а потім пішла під укіс, у долину.

— Знов хмари збираються… — каже характерник, зиркнувши у небо. — І вітер якийсь недобрий, аж пронизує!

Вітрюган і справді знявся холодний та рвучкий. Свистить та квилить над полем і знай дужчає та дужчає. Коли ж гухнуло в небі й така блискавиця сяйнула, що обоє мало не посліпли од неї.

Заплющив очі малий козак, бо аж різонуло в них, — а як розплющився, то за якісь гони угледів кінські храпи і шпичасті шапки, що гнали чимдуж у височенній траві.

— Татаре! — зойкнув Михась.

— Тікай! — крикнув характерник. — Втікай, я їх перейму!

— Та що ж я за джура буду, як батька свого січового в біді кину! — каже йому Михась. — Давай мушкети, хутчій!

А Обух і замахнувся на нього нагайкою.

— Втікай, кажу тобі! Не я їм потрібен, а ти! Он поглянь!..

Та й показав у небо.

Зиркнув Михась — і серце його на мить зупинилося.

Із сивого грозового хмар’я, з похмурого неба, де телесувався лютий вітрюган, долинув повільний жалобний спів, що від нього чуприна ставала дибом і кров у жилах холола. Він усе зближався та зближався, перекриваючи лемент і галас орди, аж із хмарного вировиська виринули три діви простоволосі.

Були вони зо два людські зрости завбільшки.

Лиця їхні були мов зі срібла куті, коси їхні були мов біль біла, очі їхні горіли, неначе полум’я.

— Втікай, чортів сину! — кричить характерник Михасеві.— Як потрапить Троянів Ключ їм до рук, то лихо буде!

Та й шмагонув Михасевого коня нагайкою. Схопився жеребець диба, заіржав страшенно, бо ніколи не лупцював його Михась, — і рвонув з усіх чотирьох копит, аж груддя бризнуло навсібіч.

А татаре вже й геть близько. Залементували, завили мов собарнота, угледівши, що Михась напереріз їм утікає, та й ну ж бо за ним притьма. Бахнув позаду стріл із мушкета, потім другий, далі горлач страшенно гаркнув, аж у вухах заклало на мить, — озирнувся малий козак, аж Обух уже з чотирма бусурманами на шаблях рубається. Всенька долина шапками татарськими рябіє, та галайстра за Михасем повернула, насилу характерника крилом зачепивши.