Чигиринський сотник - Страница 62

К оглавлению

— О, — каже, — то ти вже й на ногах! Міцний же ти, козаче!

— Було б мені, якби ти ту стрілу не дістала… — каже Михась.

Леся усміхнулася.

— То вже втямив, що не вороги ми тобі?

— Боже, збав! — каже малий козак. — Щоб не ти, то пропав би.

Леся й сіла коло нього на присьбі.

— То ти справді запорожець?

— А певно! — каже Михась.

— А як же ж до нас забився?

— Їхали ми зо своїм батьком січовим на волость, — неохоче каже Михась. — А в полі коло балки опала нас орда…

— То ти втік?

— Угу.

— А той козак?

— Не знаю, — каже Михась.

Зиркнуло на нього дівча.

— А чого ж се ти в біді його покинув?

— Мене хтіли татаре взяти, а не його, — буркнув Михась.

— А чом то?

— Довго казати!..

Леся й головою похитала.

— Ох, козаче, химерний ти якийсь! І стріла тая уготована була тобі недарма, і до нас ти заїхав, наче провадило тебе щось, і на ноги отсе зіп’явся зашвидко після такої рани… Кому ти служиш?

— Батькові Дажбогу й Матері Ладі,— каже Михась. — А ти?

— І ми з бабунею теж.

— Так ти ж бісурканя! — вигукнув Михась.

— То й що?

— Хтіли нас бісуркані у бран зайняти коло Ненаситця, — каже Михась. — Слава Богу, поталанило нам!..

— Се которі бісуркані?

— Ті, що на вепрах їздять.

Дівча пополотніло.

— Господе, твоя воля! Се ж відьми, що Матери Лади одцуралися… войовниці, гаддям оперезані!

А як же ви од них одборонилися?

Михась і розказав, як воно було. Як скінчив, то Леся й каже:

— Чула я про того лицаря, та віри не йняла, що так воно буває! А далі?

— Багацько ріжних див було з нами, — неохоче каже малий козак. — Аж отсе опинився у вас… раняний і вітер хитає мене! А треба їхати притьмом…

— Щось везеш? — здогадалося дівча.

— Везу… — каже Михась. Та й замовк.

Леся більше нічого й не питала. Аж тут відьма йде.

— А що, — каже, — устав уже? Живучий ти, вражий сину! Дивися ж, дівку мені не зобижай!..

— Та се, — каже Михась, — не дівка в тебе, а золото, бабуню! Таку гріх зобижати.

Баба і сплюнула.

— Знаємо ми вас, козаків… зразу добрі та божі, хоч до рани прикладай, а тоді як заставлять через шаблю скакати! Сердешна дівка скаче та знай слізьми умивається.

— Облиш, бабуню, — каже Леся. Й до Михася: — Тут жеребець твій тебе шукав… таке чинив, що не доведи, Господе, — бігає по всіх усюдах, іржить та знай дивиться, мов питає: де, мовляв, пана мого поділа?

— А де він?

— Пасеться коло озера.

Михась із присьби схопився.

— То ходімо хутчій!

Ще й до озера не дійшли, а гнідий уже Михасів дух почув. Заіржав, аж виляски пішли, та пастися покинув і наперестріч біжить.

— Здоров, друже! — каже йому Михась.

Та й за гриву обняв. А жеребець знай плигає на радощах та за вуха його хапає.

— Ох і любить він тебе!.. — каже Леся.

— Се брат мій рідний, — каже Михась. — Куди я, туди й він… один без одного не можемо! А хто його розсідлав?

— Я, — каже Леся.

— Видно, що ти бісурканя — сього коня навіть бувалі запорожці боялися!

А гнідий заіржав і давай вибрикувати по моріжку.

— Що се він коїть? — питається Леся.

— Показує, що в дорогу пора… застоявся, мовляв! — каже Михась. І до гнідого: — Поїдемо, поїдемо… та не сьогодні, а взавтра! Засідлаємо тебе удосвіта — і гайда!

Леся зиркнула на нього.

— Ти певен?

— Треба їхати… — каже Михась. — Дорога ще далека.

— Куди?

— На Київ.

Зітхнуло дівча та й каже:

— Не виїдеш ти звідціля, козаче…

— А чом би то?

— Замкнена сяя долина…

Михась і очі витріщив.

— Та як се — замкнена?!

— Ходімо до озера, — каже Леся. Та й узяла його за руку й потягла за собою, хоч він і опирався.

— Ну й що? — питається Михась, як вони опинилися коло озера.

— А поглянь-но добре… на що воно скидається?

Зиркнув малий козак та й бачить: вода в тім озері чиста, мов сльоза, коло берегів осока росте, а саме воно продовгасте.

— Таке, — каже, — наче ногою хто ступив тут…

Леся й кивнула.

— Як ходив ото Батько Троян по світові, мов простий чоловік, то лишалися на землі його сліди… Небагато їх є, та місця тії замкнені для простих смертних. Живуть там лише чарівники, відьми та бісуркані, що служать йому.

— То се слід Троянів?!

— А певно! Простий чоловік може сюди потрапити, та вийти з цього місця не здужає. Чарівником треба бути, щоб покинути сюю долину…

— А як я сяду на коня та й поїду? — питається Михась.

— Хоч куди поїдеш, то назад вертатимешся!

Почухав Михась потилицю.

— І що ж отсе робити?

— Чекати треба… иншої ради нема!

— Та й довго?

— Он давай сядемо на тій вербі та побалакаємо, — каже Леся.

Над річечкою, що вибігала з того озера, похилилася стара-стара верба, — наче місток вона була, що аж на той бік можна було по ній перейти. От посідали вони на тій вербі, то Леся й каже:

— А дуже тобі хочеться їхати звідціля?

Михась зиркнув на неї приголомшено.

— Таж певно! Що було б мені тут робити?

— З нами жив би… — каже дівча та й зашарілося.

— Та у вас тут, либонь, і їсти немає чого!

— Меду в нас є досхочу, кози держимо, а он у тому кінці долини жито посіяли… — каже Леся, опустивши очиці додолу.

— Вигадала таке! Батько мій січовий поліг, аби вчинив я те, що на віку мені написано, — а ти хочеш, аби я у сій долині на все життя лишився?!