Чигиринський сотник - Страница 6

Почула Горпина, що він вештається в сінях, та й виглянула з покоїв.

— А що Михась? — питається в неї Чурай.

— Як Бог дасть, то буде жити.

— Де він?

Кивнула молодиця рукою та й запровадила старого до кімнати. Зайшов він і бачить, що до сволока вже колиску вчепили і хусткою її запнули.

— Як воно таку дорогу видержало, ума не приложу! — каже Горпина, одкидаючи запинало. — Та, певне, судився йому довгий вік на сім світі…

Заглянув Чурай у колиску і бачить: спить козак і хоч би що йому, — мовби й не їхав двадцять днів на коні крізь морози та хуртовини. Горічерева вклався, руки розметав і сопе, мов бичок.

Нічого не сказав старий запорожець — дістав з-під поли запоясника, якого добув колись у Туреччині, і поклав онукові під подушку, щоб залізо від напасті оберігало. А тоді перехрестив колиску і, тихо ступаючи, подався до свого покою.

II

От минуло років з кількоро. Підріс Михась, і такий лицар із нього вдався, що й у самого гетьмана міг би джурою бути. Ізмалку знати було, що то козацького коріня дитина: у п’ять год уже верхи на коні гасав, у сім год із лука поціляв, що куди тобі, а як зачне було шаблею ріжні фехти витинати, то й старі козаки дивуються. Та, видається, перевелися гетьмани в Україні: після Павлюги піднявся Остранин, вигнав ляшків із Переяслова, військо їхнє розбив, та зрадою його захопили в Каневі й на горло скарали разом зі старшиною. Принишкло Запорожжя, наче той вовк у лігві. Долітали на хутір чутки, що на Масловому Ставі взяли ляхи січове братство у шори, та так загнуздали, що й не продихнути. А пани зі шляхтою почули теє та й розгулялися, мов тії свині в городі. Розповідали заїжджі гендлярі та лірники, що городових козаків у наймитів своїх обертають, псів заставляють глядіти, двори замітать та гній возити — і все теє на глум, щоб і саме звання козаче спаплюжити да потоптати! Ще гіршими були од них недоляшки, оті Потоцькі, Жовковські та Вишневецькі, що в католицтво перекинулися та хотіли увесь люд хрещений своїми кріпаками вчинити. Гуляли кляті ляхи, мов на вмируще, бо вже здавалося їм, що ніколи тая Січ не встане; тільки Чурай головою хитав, бо знав, що не сидітимуть тихо ні городовики, ні запорожці,— сорок год тому такого огня вкинув Наливайко поміж козацтво, що не згасити було його повік.

Під ту пору ішов Михасеві вже дев’ятий год. Чи кепсько, чи лепсько, все ж таки якось жилося на тому хуторі, аж настала зима, котрої і найстаріші люде не пам’ятали. Після Маланки почалася така хуртовина, що світа білого не було видно. Лютувало те нещастя сім днів і сім ночей, а як ущухло, то вдарив кріпенний мороз, од якого репало деревляччя і в повітрі плигали жалкі мигтючі скалки. Стара дерев’яна хата вночі рипіла і тріщала всіма шулами та сволоками, двері до ранку обростали білим пухнастим інієм, і як їх нарешті вдавалося одчинити, на силу Божу відірвавши від одвірка, то з сіней бухала густа біла імла. Звірота польова немов подуріла і почала шукати рятунку на обійсті: налізла до хати сила-силенна мишви ріжного роду та виду, а затим стали переселятися у повітки та ожереди і ховрахи, їй-бо, такого і світ не бачив! Як на лихо, розвелося ще й до гибелі вовків. Чутки ходили, що в Охматові вовчі тічки посеред білого дня на ринку роздирають людей; під Виноградом їх стільки зібралося, що війт узброїв усіх чоловіків у рушниці та мушкети і вчинив на сіроманців достеменну облаву. Балакали, ніби не вовки це, а вовкулаки, якими поперекидалися ляхи да уніяти, щоб весь православний люд під корінь зо світа звести. Ще балакали, ніби то мерці повставали з давніх могил, яких на правому березі річки Красилівки, де Чураїв хутір стояв, була сила-силенна, і тепер бродять у вовчій подобизні, щоб натлитися живої крови. Не знати було, правда тому чи ні, бо люди такі, що збрешуть і багато не візьмуть; аж якоїсь днини прийшла вовча тічка і під хутір.

Дід саме надворі був та й кинувся притьма до хати, як загледів теє лихо.

— Беріть порох, кулі… все оружжя, яке є! — гукає до наймитів.

— А що там такого? — питає Михась.

— Вовки нас опали!

Скотився Михась із печі та за дідом. Як вибігли вони на ґанок, то на кошарі й стріхи не видно було — тільки сірі спини вовтузяться.

— Набивай мушкети! — каже Чурай онукові.

А сам як бабахне із горлача цілою жменею куль — вовківня так і покотилася зі стріхи. Вавкання та скавуління таке знялося, що хоч вуха затикай.

— На ось-о! — каже Михась та й тицяє дідові набитого мушкета.

Коли ж тут підскакує до ґанку здоровезний сіроманець. Уже й пащу роззявив, а Михась ухопив пістоля та й гýкнув йому простісінько в пащу.

— Діду, — кричить, — діду, я його забив!

А старий тільки зиркнув на нього.

— Заряджай, — каже, — оружжя… ще не край!

Коли ж і наймити наспіли з огневою стрільбою. Всеньку ніч воювали вони з тою вовківнею, бо збіглася її тьма-тьменна, аж пополудні другого дня уступилися сіроманці з обійстя й, завиваючи, довгою ґерелицею погнали через річку на Дрижиполе, — а дід із онуком раптом утямили, що мороз пересівся й настала одволога.

Химерна погода бувала за тої старосвітчини! Під вечір повіяв вітер із Криму, і за кількоро день прийшла така теплінь, що всі річки перетворилися на справжнісінькі потоки. На Стрітення снігу й признаки вже не було; лягма лежали торішні трави у полях, а на Дрижиполі знову закрякали качки, що зимували в комиші. Як минуло Благовіщення, то земля вже травою вкрилася і так протряхла, що можна було й із плугами виходити у поле.