Чигиринський сотник - Страница 5

— Відбивалися вони до остатнього… — укинув Шкурлат.

— Вміли меча з руки в руку перекидати, кляті пекельниці! — кивнув Барило. — Страшні та кощаві, як ті мерці, а рубалися мов несамовиті… Як скінчився той бій, то заквилило щось поміж трупами. Взяв я той сповиток, а в нім дитина була, що по неї ми їхали…

Довго мовчав Чурай, понуривши чубату голову.

— Бачу я, — каже урешті,— з нелюдськими силами Петро мій водився… А хто з ними до спілки стає, той довго не задержиться на білому світі. Чого ж він отсе не обзивався стільки год?

— На Січі пробував попервах, та як мали оддати його на смерть, — каже Барило, — то зізнався він мені, що в Остатній кріпості був три годи… А смертному чоловікові, каже, там один год — як один день минає. Коли почав Павлюга козацтво із зимівників та лежів скликати, то й син твій одгукнувся. Кінь під ним, як змій, оружжя дороге і панцир старосвітський…

— Той панцир один цілого табуна коней вартий був!.. — укинув Шкурлат.

Чурай понуро кивнув.

— Тож бо воно і є… Не можна смертному з безсмертними знатися!

— Чому ж то? — питає Барило.

— Поляниці тії,— каже старий, — Матері Божій служать. Мало їх лишилося на світі, то подарував їм Батько Троян вічну молодість. Та як полюбить котра смертного чоловіка, то довго вже не житиме… І козак той хутко загине.

— Либонь, недарма загадав мені Петро тую дитину до роду одвезти… — каже Барило.

— Певно, що недарма, — каже старий. — Бач, як лихо на них окошилося, що погинули всі до їдної!..

Козаки й загомоніли.

— А чи ж правда цьому всьому? — питається урешті Шкурлат, що на лаві сидів, простягнувши перев’язану ногу. — Таке хіба в казках почуєш…

— Не віриш — не слухай! — каже Чурай. — Тільки не вперше долають нас кляті ляхи, та й, либонь, не востаннє…

— А то чом? — питають козаки.

— Ще ззамолоду чував я на Січі: все це од чого, що забули в Україні правдиву віру. Як молилися наші щурі да пращурі Батькові Трояну й Матері Божій, Пречистій Ладі, то помагали їм у бою і земні сили, й небесні…

Та й ще по чарці налляв. Тут і Горпина з дівчатами печене порося принесла на тарелі.

— А що малюк? — питає Чурай.

— Як не вмре, то буде жити. Відкіля його привезли?

— Із Запорожжя.

— А годували чим?

Почухав Барило потилицю.

— Зробив я йому таку ляльку з житнього м’якуша, то він ссав… Та ще медом напували.

— А горілкою напувати не додумалися? — питає Горпина.

— Та хотіли було… — каже Шкурлат.

— І що ж?

— Пошкодували, — каже Барило. — Самим було мало. А меду купили цілий глек. Один шинкар пораяв: каже, малих дітей тільки ним і поять… І правда-таки: ото даси йому меду випити, воно й засинає зразу. Так цілу дорогу і спало.

— Господе вишній, — каже Горпина, перехрестившись до образів, — Матінко Божа, Покрово наша! Пресвятая П’ятінко, жіноцтву заступнице! Стільки живу отсе на світі, а таких бевзів уперше бачу! Отсе кому розкажи, то не повірять — скажуть, брешеш, клята молодице! Іди, скажуть, та не бреши тут, мандрьохо! Не бреши, скажуть, а то бубни зараз дамо!

— А що? — питають здивовано запорожці.

— Та хто ж дітей отаких медом хмільним напуває, люде добрі! Йому ж іще й півгода нема! Чи ви дурні такі, чи в дурного зимували, га?

Козаки і знітилися.

— То живий же ж… — каже Барило.

— Та в ньому душа насилу держиться! Аби ще день загаялися, то жаба цицьки йому дала б!

— Так хто ж знав… — буркнув Шкурлат.

Хтіла було молодиця ще що сказати, та махнула рукою, крутнулася і вибігла притьма зі світлиці.

— Як доброго заводу, то виживе, — помовчавши, каже Барило. — А ми з бабами не водимося і дітей глядіть непривичні…

— Певно ж, — каже Шкурлат, — козакові шабля та чарка!

— То давайте ще по одній, — каже Чурай. Та взяв глека і поналивав усім оковитої.

— Нехай же тішаться душі козацькі на тім світі! — каже Барило.

— Нехай просять Матер Божу, щоб заступилася за нашу безщасну Вкраїну! — каже Гармаш.

— Та нехай розкажуть дідам нашим да прадідам, що й онуки вміють воювати незгірше! — докинув Чурай.

— А що ж у вашому краю чувати? — питає Барило, як вихилили по чарці.

— Та доброго й нічого, — каже старий. — Таку владу взяли ляхи, що й дихнути не дають. Розпустили військо на стації, а воно валандається по всіх усюдах та люд обдирає. Навіть до мене добивалися жолдаки, хоч і далеко. Правда, тут і лишилися всі до одного…

— В тебе ж і наймити — чисті зарізяки! — каже Шкурлат. — Такі й на Січі не послідні були б…

— Тільки що їм там було б робити… — каже Барило, наминаючи холодець. — Голод у Запорожжі, батьку. Ні хліба, ні соли, ні тютюну — хоч запали. То ми оце й подалися на волость…

— Пристанемо до якого пана у надвірне військо та перезимуємо, — каже Шкурлат. — А за першої трави — чує моє серце! — знов якась буча зведеться…

Старий знов узяв глека і поналивав чарки.

— То давайте ж, — каже, — вип’ємо на погибель клятим ляхам!

До пізньої ночі поминали запорожці свого побратима. Як обляглися вже спати, надів Чурай шапку, люльку запалив і вийшов надвір.

Над степами лютувала хуртовина. Сніг валив такий, що за десять кроків світу білого не було видно. Свистів і квилив шарпкий вітер поміж коморами та повітками, а десь за річкою підспівувала йому вовча зграя.

Пройшов козак до кошари, глянув, чи добре стайню замкнено, і поторгав засув на брамі. А тоді постояв на ґанку, пахкаючи люлькою, і вернувся до хати.