Чигиринський сотник - Страница 4

Глянув Чурай та й бачить, що немає поміж ними й одного, що не ранений був би, — либонь, у добрячій сутичці побували.

— Гаразд, — каже, — ходім до господи… нема чого на морозі балакати!

Та й подалися до хати. Як почали запорожці скидати кожухи у сінях та чоботи од снігу оббивати, то раптом заквилило щось, як немовля.

— А се що за дивина? — питається Чурай.

— А то, — сумно каже Барило, — тобі гостинець, батьку…

Та й узяв згорток, що один із запорожців тримав, і край одкинув.

Глянув Чурай, аж відтіля дивиться на нього дитинча. Лобате мов тур, очі темні, й бровенята насупило.

— Хто се? — не втямив Чурай.

— Онук се твій, — каже запорожець. — Михасем зовуть.

— А Петро ж де?

Понурився Барило ще дужче.

— Довго казати, а ще довше слухати… Нема його живого.

Чурай і на лиці перемінився.

— Ну, заходьте… — каже урешті. Й до наймички: — Горпино, а ке лиш сюди!

— А що? — питається вона.

— Візьми дитину і глянь, що там їй треба… А дівкам загадай, щоб хутчій на стіл подавали! — І до Барила: — Хрещений він?

— Хтозна, — каже той.

От зайшли вони до світлиці. Барило шапку зняв, перехрестився до образів як годиться, а тоді кинув її об землю та й заплакав.

Здивувався Чурай, бо не ті люде були запорожці, щоб марно за чим побиватися. Та й козака знав ще ізмалку, і був той мов кремінь, — хоч ножем ріж, а він тільки реготатиметься.

— Гей, сину, — каже, — та що за лихо тобі скоїлося, що ти отсе сльози ручаями розливаєш?!

А Барило й показав на козаків, що стояли коло порога.

— Ото, — каже, — батьку, все, що від нашого куріня лишилося!

— Як це?!

— Сорок день уже тому, як побив нас Потоцький біля Кумейок, що насилу третя часть війська вціліла. А коли замкнулися ми в Боровиці, то голота, щоб од смерти одкупитися, видала йому Павлюгу-гетьмана і всіх значних козаків…

Чурай сумно покивав.

— Так і Наливайка колись на смерть оддали!..

— Гетьманові ляхи живцем з голови шкуру злупили і натоптали половою, — понурившись, провадив Барило. — Старшині голови поодрубували і виставили на палях у Ніжені, Батурині, Умані та Черкасах. А гетьманової голови опудало у Чигрині стоїть…

— А Петра ж мого як убито?

— Правою рукою був у гетьмана, то разом з ним смерть прийняв у Варшаві.

Отсе сказав Барило та й замовк. Тихо зробилося в світлиці, лише чутно було, як хуртовина стугонить надворі.

— Що ж, — каже нарешті Чурай, — на те і кров у запорожців, щоб її проливати… Давайте ж пом’янемо козаків, — нехай прийме Господь їхні душі в свої покої, де щурі да пращурі наші вічно бенкетують!

Як ось і Горпина з дівчатами стіл накрила. Посідали запорожці на лавах та й по першій чарці налляли.

— Нехай же земля йому буде пухом! — каже Барило. — Добрий козак був, хоч і характерний трохи!

— А то чом? — питається Чурай. — Наче не водилося характерників у нашому роду!

Зітхнув братчик і оселедця скуйовдив на голові.

— Дивні дива кояться на сім світі, батьку! Чи то вже кінець йому приходить, чи просто карає нас Господь за гріхи… Про твого внука річ тепер піде.

— Як се?

— Так вийшло, що й під Кумейками, і в Боровиці були ми разом із твоїм Петром. Як почали ляхи торгуватися за козацькі голови, то зізнався мені він, що є в нього син… Мабуть, каже, мені вже не жити на світі. Як оддадуть мене на смерть, то забери Михася та одвези в Україну, до роду нашого. І персня свого дав. Отсей перстень, каже, приведе тебе до Остатньої кріпости, що стоїть у Дикому Полі. А хто там живе, то сам побачиш…

Чурай спохмурнів.

— Чув я про тую кріпость. Казали, там і живуть отії діви-поляниці, що вічну молодість їм Господь подарував…

— Не застали ми їх живими, — каже Барило.

— Та й що?

— Певне, стояла там кріпость, та тільки згарище натомість курілося… І діви тії побиті були та порубані. Вроди небаченої, коси мов золото щире, у панцирах дорогих та кольчугах. Згадав я тоді, як січові діди казали, що як запізнається хто з поляницею, то за все на світі забудеться — і батька з матір’ю покине, й товариство, і Січ… Ну, та дарма. Як роззирнулися ми з хлопцями, то, бачимо, недавнечко тая битва сталася! На снігу од пожарища сліди вервечкою — таке, наче стадо вепрів пройшло. Хтів і я назад вертати, та був поміж нами один козак, якого Дряпайлом звали, чаклун та ворожбит. От і каже він мені, що, мовляв, нечисть тут побувала, та недалечко втекла — як доженемо її, то заберемо дитину. Не зовсім так воно, правда, вийшло, бо гонили ми їх півдня. Аж коло Базавлуцького пралісу перейняли. Он Гармаш перший їхав… — кивнув на козака з перев’язаною головою. — Стримав коня та й каже: «Пане курінний, гляньте ж бо»! Зиркнув я — та й очі витріщив од того чуда…

— Багацько див у Пралісі! — похитав головою Чурай. — Бісуркані то були, которі на вепрах їздять верхи, еге?

— Та вони ж таки! — потвердив Барило. — А ти відкіля знаєш?

Зітхнув Чурай.

— Вік звікував я на Січі, то чимало всього довелося побачити! Химерний той край, бо є він межею поміж сим світом і Иром Дажбожим. А ще, казали січові діди, межує він і з Пеклом, де клятий Чорнобог править. Недарма стільки нечисти на Базавлуці водиться…

— Та певно, певно… — каже Барило. — Хтів Дряпайло домовитися з ними, та хіба з пекельним поріддям добалакаєшся? Три слова не встиг сказати, як поцілила його клята бісурканя ганджаром навкидя! А ми тоді не довго думали — вдарили на них і рознесли на шаблях, що й одна душа не спаслася!..