Чигиринський сотник - Страница 3

Та й не казала більше нічого: махнула рукою — і поцілила козака просто в горло запоясником. Схопився козак за руків’я, та захарчав і повалився з коня, мов той сніп.

— Бий, хлопці, кляте поріддя! — крикнув отаман.

Тут і закрутилася колотнеча. Насилу рушило стадо з місця, щоб розірвати козацьку лаву, як гримнули запорожці з мушкетів та яничарок, аж луна покотилася понад річкою. Завищали вепри, загаласували кляті пекельниці, та розпався їхній клин од тої сальви, а далі пішла справдешня бійня. Ні слова ніхто не промовив — тільки мечі дзвонили, шаблі стукали по щитах та келепи гупали, як у бубон. За якусь часину було вже й по всьому: притисли козаки нечисть до річкової кручі та й виполонили всіх до одної душі — не помогли бісурканям і вепри, що плигали на козаків та хапали їх іклами.

— А казали, смерть їх не бере!.. — буркнув отаман, витираючи шаблюку полою жупана. — Всі цілі?

— Шкурлата звірюка пощербила… — відказав хтось із козаків.

— Де він?

— Ондо лежить під берегом. Вепр із коня стягнув і мало ногу не перегриз.

— Їхати зможе?

— А хтозна…

— Напніть кирею між кіньми і кладіть його туди, — звелів отаман. — Оружжя зібрати, нікому далеко не відлучатися — зараз і в дорогу!

А сам уклав шаблю до піхов та й пішов бойовиськом, роззираючись навсібіч і вдивляючись у тіла, що валялися на кризі. Довгенько ходив козак, аж ось нахилився і підняв якийсь згорток, що лежав на снігу.

— От і знахідка вам, панове! — каже запорожцям.

— А що то?

— А те, що пекельниці в саквах везли!

Тут затіпався згорток на руках в отамана і заверещав, мов несамовитий.

— То се немовля?! — не повірили своїм очам запорожці.

— Козацьке се дитя, за которе ми кров’ю заплатили! — замислено відказав отаман. — А чи варте воно того, сам тільки Бог знає…

Почухали потилиці козаки.

— А що ж із ним отсе робити?

— Повеземо в Україну… до роду його!

— А як умре дорогою?

Нічого не сказав на теє отаман. Свиснув на коня, а як той підбіг до нього, тугіше затягнув попругу, виліз у сідло і сповиток перед собою поклав.

— Всі на конях? — питає.

— Всі,— каже йому товариство.

— Ну, то гайда, бо скоро смеркає! — І вже рушаючи, докинув: — Дорога в Україну неблизька… що Бог дасть, то те й буде!

І

За часів його милості короля Владислава неподалік від Охматова мешкав старий козак на прізвисько Чурай. Сам віка він доживав на хуторі; було в нього семеро синів, але старші полягли ще замолоду, а найменший, Петрусь, безвісти щез, — шість год уже минуло, як подався у Січ, і хоч би звістка від нього прийшла. Проїздили разів зо два попри той хутір січові братчики, то все непевні чутки приносили: то ніби на Литву подався, щоб до князя Богуслава у хоругву вписатися, то знов, наче татаре його у бран зайняли під час морської виправи… Попервах ще виглядав його батько у гості, а далі й сподіватися перестав: за тієї лихої пори пропадали люде, мов камінь у воду.

От минало вже й восьме літо, аж почали приходити в ті краї химерні звістки. Їздив наймит Чураїв на ярмарок до Любомира, то чув, ніби знов устає Запорожжя на ляхів. Либонь, таки правда то було, бо після Покрови заворушилися братчики, що сиділи на пасіках та по селах, заходилися коней сідлати і виїжджати один по одному чи купами кудись за Дніпро. Почали балакати люде, що встав такий гетьман, як ото Наливайко, і буде заводити козацьке право по всій Україні. Коли ж і ляхи піднялися — прийшов гетьман Потоцький із військом та арматою і отаборився коло Білої Церкви. Стало тоді видно, що заноситься на велику колотнечу.

А тут і сніг упав. Одрізало хутір од світа, й геть перестали звістки доходити.

Якось після Водохреща увечері порався старий у дворі, коли чує — затупотіли кінські копита під обійстям. А далі й загупало у браму, як на пожар.

— Яка се там нечиста сила добивається, наче до себе додому? — питається Чурай, добуваючи пістоля з-під поли.

І наймитам кивнув, щоб мушкети заряджали, — чимало всякого люду вешталося тими степами, то поночі було й не одчиняй.

— Пугу! Пугу! — крикнули з-за воріт. — А чи тута Чурай живе?

— Авжеж, — каже старий. — А ви що за люде будете?

— Свої ми.

— Які ще свої?

— А матері твоїй ковінька… не ляхи ж бо! Із Запорожжя їдемо.

— А по волі чи по неволі? — питає Чурай, бо так заведено було питатися поміж низовиками.

Коли ж знов затупотіли копита й ще хтось над’їхав, — певне, одстав од гурту. Осадив коня перед брамою та й каже:

— Добрий козак усе по волі гуляє! Одчиняй, батьку січовий… померзли хлопці!

Старий і за голову взявся.

— Боже правий! — каже. — Бариле, се ти?!

— А то ж який дідько! — відказує йому той невесело. — То впустиш нарешті?

Тут і челядь наспіла із похіднями та оружжям та й розвела стулки тяженної брами. Дивляться, заїжджає на обійстя козак, гладкий, мов діжа, у кучматій шапці й догори вовною вивернутому кожусі — ну ординець, та й годі. За ним ще купа січовиків на конях, усі з пістолями та шаблями при боці.

— Здоров, батьку! — каже той запорожець, ізлізши з коня.

— Здоров, козаче! — каже йому Чурай.

Та й обнялися і поцілувалися тричі.

— Не думав я й не гадав, — каже старий, — свого джуру ще коли-небудь побачити! Та й здоровецький же ти вигнався!

— Чимало води в Дніпрі втекло, як ми з тобою за порогами козакували… — каже Барило. — А се мої хлопці.