Чигиринський сотник - Страница 7

Отоді й сталося з Михасем диво, про яке потім довго на хуторі балакали.

Якось увечері погнав він пасти волів за річку. Поки брід переїхав, поки випряг паровицю та ярмо зняв, уже й темно стало. Пішли собі воли попасом, а Михась ліг у драбиняку і руки за голову заклав. Так натомився малий козак, що не зчувся, як і заснув.

Прокинувся він од того, наче хтось його під бока штовхнув. Дивиться, а кругом видно, як удень.

«Оце заспав! — думає собі Михась. — У полі, напевне, вже й заждалися мене… ото, скажуть, ледацюга!»

Та виліз притьмом із драбиняка, волів запріг і гайда до річки. Як під’їхав до броду, то спинилися воли напитися. А Михась у небо глянув та й бачить, що стоїть над обрієм кружало, червоне, мов жар.

«Та що се таке зо мною! — злякався малий козак. — Се ж місяць зійшов, а я воли запріг та в поле їду! Хто ж се зо сну підняв мене?!»

— То я тебе збудив, небоже, — озвався хтось іззаду.

Озирнувся Михась, а на возі сидить якийсь чоловік.

— Не бійся, — каже, — лиха я тобі не зроблю! Одвези мене у Ксьондзів ліс на Ксьондзову леваду, а я тобі за теє заплачу.

Хтів було сказати Михась в одвіт, що до того лісу й пішки можна дійти, та не зміг і язиком повернути, такий страх його пійняв. Обернув тоді він паровицю та й поїхав через поле, сам себе не тямлячи.

А місяць вище й вище підбивався у небі, заливаючи усе довкруги примарним зеленкуватим сяєвом. Їде Михась мов уві сні: як той чоловік скаже, так і править, куди скаже, туди і завертає. Аж ось і Ксьондзів ліс забовванів попереду. От приїхали вони на Ксьондзову леваду. Зліз той чоловік додолу та й каже:

— Спасибі ж тобі, небоже, що вволив мою волю.

Та й кинув йому на воза якусь торбину. Струснув її Михась, а там і забряжчало, неначе гроші.

— А тепер їдь собі додому, — каже йому той чоловік. — Тільки пам’ятай: поки до воріт не приїдеш, щоб назад не озирався і з воза не злазив.

— А то чом? — питає малий козак.

— Бо тоді пропаде твоя заплата. Будуть гукати на тебе, кричати, свистіти — все для того, аби сюю торбину відібрати. А ти їдь собі й на них не зважай.

Ото сказав теє він — та й розтанув, неначе дим.

Хльоснув Михась волів та й назад їде. Допіру вибрався з лісу, як затупотіло щось позаду, неначе стадо бугаїв женеться.

— Гей! — кричать. — Гей, спинися!

Отямився малий козак і ну ж бо волів поганяти. А ті урвителі уже здоганяють його.

— Стій, чортів сину! — кричать позаду. — Стій, а то гірше буде!

Хтів було Михась озирнутися, та згадав, що йому той чоловік велів. Зіщулився на возі та й шмагає волів батогом, а тії мчать, аж куряви хвіст віється за драбиняком.

Ось уже й річка близько, і брід видніє, а на тім боці прослідок, що до хутора провадить.

— Та ти ж колесо згубив, чортова тінь! — знову волають позаду. — Стань, стань, кажу тобі!

Мало не озирнувся малий козак, та знову похопився, що не можна того чинити. Нічого, думає, зараз брід поминемо, а там і хутір близько.

Та й ну ж бо завертати волів до річки. Крикнув на них раз, крикнув другий, а вони так розігналися, що спинитися не можуть. Вже й ставок зблиснув о ліву руч, за ним верби купою, а праворуч глибоке провалля, де челядь завжди глину брала. Незчувся Михась, як воли ставок поминули, ходу наддали — і прямісінько в теє глинисько завертають.

«Господе, Твоя воля! — жахнувся малий козак. — Таж як гримнемо з цієї кручі, то й кісток не зберемо!»

І з воза зіскочив.

— Стій, — кричить, — рябий! Стій, муругий!

Насилу він сказав ото теє, як щезло все — і глинисько, і гребля, і ставок. Дивиться малий козак, а воли коло броду стоять. Зиркнув на воза, коли ж торбину мов корова язиком злизала.

Він і шапкою об землю кинув спересердя.

— А нех йому всячина! — каже. — Так воно і вийшло, як той чоловік мені говорив!..

Та й більше нічого не сказав. Приїхав додому і розпрягає волів коло обори. Аж рипнули двері, й зі стайні дід виглянув.

— А чого се пригнався так рано? — питає. Коли ж глянув на волів і за голову взявся. — Де ж се ти гасав, іродів сину… он худоба геть у милі!

Михась і голову похнюпив.

— Лихо, — каже, — зо мною скоїлося, дідуню!

Та й розказав усе, як було.

Насупився дід, почувши, що то за диво з ним приключилося. Довго мовчав, а тоді погладив його по голові й каже:

— То нечиста сила тебе водила, сину… Лягай спати, а рано розберемося.

І пішов до стайні. А Михась ліг у стодолі та й заснув.

Над ранком йому приснився дивний сон. Таке, наче лежить він у стодолі, аж одчиняються двері й заходить отой чоловік, що торбину йому дав. Спинився над ним та й головою похитав.

«Ох, козаче, — каже, — бачу, не прийняв ти моєї заплати…»

Михась і засоромився.

«Не винен, — каже, — я! Так опентала нечиста сила мене, що здалося, наче воли у прірву завертають… Та вже дідько їх бере, тії гроші!»

Засміявся тоді чоловік.

«Тож бо, — каже, — й воно! Якби був ти крамарем чи гречкосієм, то хіба випустив би тії червінці з рук? Козацька в тебе душа, а її за гроші не купиш!»

Та й розшморгнув комір, дістав щось із-за пазухи і дає Михасеві.

«Отсе тобі,— каже, — за те, що завіз мене до тої левади…»

Глянув малий козак, а то якась лялька. Й поворозка до неї причеплена, щоб на шиї носити.

«Се воно мені служити буде, чи як?» — питає.