Чигиринський сотник - Страница 52

— Не ворушися!.. — тихо каже характерник, взявши Михася за руку. — Се мара…

Завмер малий козак і не дихає. Поминув їх богатир, замислено дивлячись перед собою, і попростував у поле. А на овиді вмить хмари розійшлися і виглянуло вечірнє сонце, що вже ховалося за крайнебо.

Стрепенувся характерник та й каже Михасеві:

— А тепер — на той бік, хутко!

— Як се? — питається малий козак.

— Не питай, а жеребця бери мерщій — і за мною!

Та й ухопив коней за повід і потяг притьма униз.

Спустилися вони зі скелі та й подалися через пороги, де ото лицар щойно проїхав. Веде Михась свого жеребця й роззирається наполохано — ану ж бо рине зараз Дніпро, то змете їх ураз! Тільки стоїть вода перед порогом, і небо у ній відбивається, немов у свічаді. Й тихо-тихо, як перед кінцем світа.

— Хутчій, хутчій! — каже характерник, а сам через плече зиркає.

— А що? — питає Михась.

— Дніпро зараз рушить, от що!

Насилу добрели вони до берега, як ожила вода, поповзла поміж камінням, наче розплавлене шкло, побігла тоненькими струмочками, задзюрчала, залолотіла, заголосила, падаючи з лави на лаву, з уступа на уступ; спотикаючись та збиваючи ноги об скелля, видряпався Михась на берег, уперся і щосили потягнув до себе жеребця, що хоркав та озирався назад переляканим оком; і допіру він затягнув його на кручу, як зі страшенним гуком обвалився Дніпро на пороги, бурхнув зеленою хвилею, що підлетіла вище од найвищих скель, геть обіллявши Михася з характерником, задвигтіла земля, заревів Ненаситець, аж на сто верстов стало чути його, — а Обух на коня вискочив і каже:

— Погнали звідсіля, хутчій!

До самого смерку мчали вони, не зводячи духу, що з коней і мило вже почало падати. Як сонце геть сховалося за обрієм, доїхали до Вороної річки та й звернули у поле, подалі од Дніпра.

— За сею річкою тут-таки і Дзвонецький поріг, — каже характерник. — Треба було б його минути ще за дня… ну, та Господь милостивий!

— А то чом? — питає Михась.

— Ждуть нас там уже чорти не дождуться! Але дуля їм дістанеться…

Як надибали затишну галявину поміж верб, то Обух коня спинив і звелів розкладати багаття.

— А що ж воно ото за диво таке було коло Ненаситця? — питається Михась, як вони вже повечеряли.

Помовчав характерник.

— Чув я про сеє з’явисько, — каже урешті,— та як по правді, то не вірив, що таке буває… Великі ж дива твої, Господе! Се один з тих лицарів, що воювали проти Чорнобога. Створив їх Господь на горі Заруб коло Дніпра, і числом було їх семеро. У Дикому Полі, де на ту пору тільки дим та попіл курівся, чекало на них військо Триглавове. Зібрав клятий нечисту силу з усіх кінців світу — і чортів, і навів, і відьом, і перелесників, і ще силу-силенну інших потвор, що ти собі й уявити не можеш таких… Коло річки Самари, за Кодацьким порогом, сталася тая битва. Розбили богатирі всю нечисть, витоптали її кіньми, що й сліда її не лишилося на землі. За вірну службу взяв Батько Троян тих лицарів до Иру Господнього, та один із них раз на сто год приходить на землю…

— А то чого? — питається Михась.

— Полюбив він одну поляницю і шукає її тепер. А що з Иру ніхто не вертається, крім самого Дажбога, то приходить той лицар марою на землю, з імли й туману зітканий… Скрізь, де він проїде, розбігається вража сила вусебіч, а вогонь і вода розступаються перед ним.

— А тая поляниця де?

— Немає її давно. Може, десь і є вона, та вже іншу личину має… Як зрадили поляниці Матер Божу, Пречисту Ладу, то прокляв їх Господь, що обернулися вони бісурканями. Живуть ті бісуркані вічно, та втіхи з того не мають, бо кому вони треба? Страшні та кощаві, що гляне на них козак — та й сплюне, хоч би й сім год скоромного не куштував.

— То се тії поляниці опали нас коло порогів? — питається Михась.

— А хто ж іще! Аби не той богатир, то пропали б ми з тобою ні за цапову душу. І Троянів Ключ пропав би з нами…

— Так бісуркані ж нечиста сила! — каже Михась. — Хіба здужали б вони Троянів Ключ відняти?

Зітхнув характерник.

— В тім то й річ, — каже, — що нечиста сила вони… Є, сину, нечиста сила, а є злий дух. Нечисть — се люде, котрі Чорнобогові служать, а злий дух — то поріддя пекельне: нави, чорти, біси, змії та ще багато дечого… Відьми, чарівниці й бісуркані до людей належать, то не страшний їм Дажбожий Ключ.

— То, значить, бісуркані — се нечиста сила, а чорти — злий дух? — перепитав Михась.

— А певно! Се люде вже забулися та нечистю й тих, і тих узивають, а за ними і я повторюю…

— Так і Мурмило людиною є, а Троянів Ключ не годен одняти!

Похитав головою характерник.

— Запродав він душу Триглавові, то зробився чортом! Не людина то вже…

Замислився малий козак.

— Стільки того лиха не землі… нехай Господь милує! — каже урешті.

— На те й козаки і Січа Запорозька, — каже характерник, — щоб теє лихо одвертати! Спи вже, а то завтра в сідлі дріматимеш.

Михась і послухався. Укрився з головою, бо комарі так і дзижчали кругом, та й заснув, як убитий.

IV

Ще тільки сіріти почало, як осідлали вони коней і за півгодини полишили о ліву руч Дзвонецький поріг.

— Гарні тут місця, — каже характерник, — звіра і риби подостатком… Живуть у сім краю козаки зимівниками, та ліпше, щоб не бачив нас ніхто!

Та й ударив коня нагайкою. Погнали вони учвал, аж вітер засвистів у вухах. Вже сонце височенько підбилося над росяними полями, як почулося з Дніпра лолотіння води, що біжить поміж камінням. Під’їхали ближче, й побачив Михась забору, що, мов зуби, вищирилася посеред Дніпра, а обабіч, коло правого берега й коло лівого, дві скелі величезні.