Чигиринський сотник - Страница 53

— Отсі камені,— каже характерник, спинивши коня, — звуться Богатирі… Кажуть, жили тут два брати-велети. Якось не помирилися вони, почали кидатися один у другого скелями… от одного брата і вбило. Засмутився другий і пішов геть із цих країв…

— І де він тепер? — питається Михась.

Зареготався Обух.

— Та казка то, сину… Насправді було все не так, се вже люде вигадали тих богатирів. А камені сії Дажбог із Чорнобогом накидали…

— Як се?

— Як ішов ото Господь на Київ, то зійшлися вони отут на Дніпрі — Триглав з лівого боку, а Батько Троян із правого. От Дажбог і каже свому братові: «Пусти мене на той берег, бо я хочу козацький люд тут заселити і Вкраїну засновати!» А клятий і каже: «Ні, се я тут своїх поплентачів осаджу, щоб служили мені вірою й правдою». — «Що ж, — каже Господь, — давай силою поміряємося… хто далі камінець закине, той і на лівому березі пануватиме». Одламали кожен по скелі здоровезній. Жбурнув клятий Триглав — і не докинув, гепнув той камінь у воді та й досі ото стримить із води. А кинув Дажбог свого — та й перелетів він усенький Дніпро, мало Чорнобога не поцілив. Плюнув клятий і пішов собі звідтіля, зачаївши зло на Господа. А Дажбог відтоді на всій землі панує. Отам на скелі видно й відбитки його пальців — як узявся ото він за неї, так і лишилися…

— Бачу я, — каже малий козак, — всі місця святії на сім Дніпрі!

— І сам Дніпро — свята ріка, бо для народу свого створив його Троян, — каже характерник.

Їдуть вони далі. Поминули Стрільну скелю, що височіла посеред Дніпра, й до півдня лишилися позаду ще два пороги — Лоханський і Сурський.

— А отся річка Татаркою зветься, — каже характерник, спиняючи коня над річечкою, що бігла поміж заростей лепехи та шувару. — Тут станемо на обід, а то й коні потомилися…

— А далі що по Дніпру? — питається Михась, як вони сіли обідати.

— Далі, сину, — каже характерник, — буде Кодацький поріг… Стоїть на тому порозі кріпость, що Кодаком зветься, а звели її кляті ляхи на нашу погибель. Як їде хто водою на Січ, то переймають його і в кайдани забивають… Орудує в кріпості полковник Гродзицький, з ляхів. Такий лад та послух у тій кріпості, що страх Божий: як засне хто з вояків уночі на варті, то балачка коротка — голову з пліч та й годі!

— А казав же дід, що розруйнувати тую кріпость!

— Гетьман Сулима, — нехай панує на тім світі! — теє вчинив. Більше тому десяти год, як спровадили ляхи німців із чужої землі, й ті звели їм сюю кандигарню. А не минуло й года, як вертав Сулима із походу на Крим та наткнувся на те городище. Розлютився гетьман, вирізав усю залогу, а кріпость козаки розваляли, що й сліда не лишилося…

— І що? — питається Михась.

Махнув рукою Обух.

— Прийшов сюди гетьман Конецьпольський. Розбив нас, а кріпость наново збудував, ще більшу та потужнішу… От і стоїть тепер озіяка на Дніпрі — як заворушиться Запорожжя, то перекривають ляхи Дніпро, що ні збіжжя, ні огневого припасу не підвезти із волости! — Задумався характерник, понуривши чубату голову, та й заспівав півголосом:

Не схотіли пани-ляхи попустити й трохи,
Щоб їздили в Січ козаки та й через пороги,

Да й звели понад Кодаком город-кріпосницю,
Ще й прислали до Кодака військо-чужаницю.

Зажурились запорожці, що нема їм волі,
Ні на Дніпрі, ні на Росі, ні в чистому полі.

Обізвався серед Січи курінний Сулима:
«Гей, давайте ж, хлопці, зварим клятим ляхам пива»!

Добре Павлюк та Сулима панів частували —
Ляхву вибили дощенту, Кодак зруйновали.

Як зачув се Конецьпольський, зобрав своє військо,
Обступили пани-ляхи Січу Запорозьку.

Да й повезли до Варшави гетьмана Сулиму
На тяжкую смертну муку ляхам на предиво…

Замовк характерник знову, а тоді й каже:

— Бачив я все теє на власні очі… ліпше було б і мені й на світ не родитися, як бачити таке! Самі козаки видали на смерть свого гетьмана… — Та й підвівся. — Що ж, сину, коні підпаслися, то їдьмо вже, мабуть…

Вже сонце сідало за овид, як стало чутно із Дніпра гуркіт Кодацького порогу. Спинив характерник свого коня та й каже:

— Оце тобі й Кодак, остатній поріг на Дніпрі… Звідціля вже жодної кріпости чи городища на Дніпрі немає до самісінького Кременчука!

— А до Києва ще довго? — питає Михась.

— Ого, сину… до Києва ще їхати і їхати!

Глянув Михась на Кодацьку кріпость, що бовваніла з правого боку Дніпра, та й каже:

— Отсе, значить, теє гніздо кляте! Як виросту я та стану кошовим, то розруйную його, що й цурки не зостанеться!..

Засміявся Обух.

— Дай, Боже, тобі здоров’я, козаче… На те ж і діти народжуються, щоб учинити те, чого батьки не встигли! А зараз давай полем поїдемо, щоб не угледіли нас із вежі кляті ляхи…

Та й завернули у якусь балку. Сиро там було і грузько, та, певне, їздили тудою кіньми, бо геть дно столочене копитами. Петляє та балка, то туди, то сюди завертаючи, а Обух знай коня поганяє. Аж раптом занепокоїлися жеребці, захоркали. Не встиг характерник коня осадити, як махнув крильми його крук і крикнув застережливо.

— Назад! — крикнув Обух.

І коня завернув, та запізно, — виїжджає з-за скруту цілісінький гурт ляхів із ротмістром на чолі. Усі в панцирах та шапках залізних, а в руках списи з прапорцями. Угледіли Михася з характерником та й притьмом до них.