Чигиринський сотник - Страница 51

Над полями сунули хмари, тяжкі та величезні, мов скелі, облиті з-під споду багровим сяєвом, неначе кривлею. Так яріло теє сяєво, відбиваючись од хмар до землі, що все доокруж зробилося червоне — і трава, й комиші, й пісок на березі.

— Вертаймо хутчій, — каже характерник. — Се не проста буря… щось іде з нею!

І допіру він теє промовив, як свінула блискавиця та й поцілила у вербу, що за сто кроків од них була. Гахнув грім, аж Михасеві у вухах заклало, а верба вмент зайнялася, мов свічка.

— А що ж отсе робити? — гукає Михась.

А Обух знай коня поганяє нагайкою.

— Коло порога є печера… може, сховаємося!

Такий вітер зірвався, що з ніг валяє. Заревло, застугоніло, заквилило у небі. Насилу доїжджають вони до Ненаситця, коли ж почувся галас та свист із поля, що й мороз по шкурі пішов.

— Пане характернику… ондо, ондо, гляньте! — заволав Михась.

Обернувся характерник та й руки опустив.

Попід тим хмар’ям, облите багровим світлом, з вереском, репетом та кувіканням гнало через поле стадо вепрів, величезних та горбатих, мов каменюки. Сидить на кожному вепрові старезна відьма, гадюками оперезана, з кривим ганджаром у зубах і розпущеними кісьми, що летять за вітром. Завищали, захоркали тії вепри, заволали на радощах відьми, уздрівши Михася з характерником, та й розсипалося стадо півмісяцем, притискаючи їх до Дніпра.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — видихнув Обух. — Се ж бісуркані-поляниці, котрі у Пралісі тирлуються! Ті, що спалили Остатню кріпость, а тебе викрали маленьким!..

— Господе милосердний! — перелякався Михась.

Та й знову вдарив коня нагайкою. Вже недалечко й Троянова скеля мріла; насилу дісталися туди, залізли на самий вершечок і коней затягли.

— Отут нам і гак! — захекано каже Михась.

Глянув у діл, — а кляті відьми так близько, що з лука дострілиш; озирнувся назад, — аж у лавах Ненаситецького порогу цілісінька орда чортів та чортенят висипала. Плигають по камінню, пірнають у чорториях та дражняться, язики висолоплюючи і дулі сукаючи. Так їх багацько, наче мурашня поріг укрила, — геть усе чорне.

— Он і Вернигор… — каже характерник.

Зиркнув Михась, коли ж із виру, де кипить і нуртує вода, мов у казані, виткнулася рогата голова, здоровецька та кругла, як довбня. Показалася за нею пазуряста лапа, вхопилася за камінь, і виліз на світ величезний чортяка зі свинячим писком і довгелецьким хвостом. Зиркнув на Михася з характерником — та й зареготався, аж кутні стало видно, так зрадів їхньому лихові.

— Чого зуби гилиш, ідоле! — каже йому Михась.

А нечистий дві дулі зсукав і показує Михасеві здаля: ось, мовляв, з’їж! Розлютився малий козак, зиркнув туди-сюди, бачить, камінець під ногами. Він ухопив його — та лулусь чортяку простісінько в око! Звинувся той, мов уж під вилами, й заплигав на одній нозі.

— А що, — гукає Михась, — заробив, собачий сину? Ото знатимеш, як дулі сукати козакові!

Завищали чорти з чортенятами, кулаками замахали на Михася, а на скелю не лізуть — чують Троянів Ключ, що погибель їм несе.

— Оце лихо з нами! — каже малий козак. — Наче в зуби попали — і з одного боку нечисть, і з другого!

— Се ще не лихо! — каже йому характерник. — Ти вгору поглянь!..

Зиркнув Михась та й похолов: широко розкинувши крила, каменем падає з неба змій із роззявленою пащекою, а на змієві тому сидить верхи чоловік у чорній киреї. Насилу малий козак пригнутися встиг — промчала над ним та проява, війнувши студеним вітром, і коло зробила, завернувши над порогами.

— Га-га-га-га! — зареготався чоловік у киреї.

— Мурмило!.. — вигукнув Михась.

— Ого-го-го-го-го! — заревів штукар і знову правує на них ту зміюку. Мов блискавиця, майнула вона понад скелею та й шугонула увиш.

— А що, — гукає Мурмило ізгори, — попався, клятий недолітку! Нічого, здере із тебе шкуру мій пан і сіллю посолить! Голову з плечей зніме і кварту з неї учинить, щоб горілку пити! За гак ребром зачепить, та й будеш висіти, поки світ знову стане молодий!

А нечисть уже й під скелею. Похолов Михась, як зблизька побачив тих відьом, кощавих та висхлих, наче мерці. Всі у сорочках, гаптованих чорною та червоною заполоччю, на шиях намиста з людських зубів, а руки й ноги живими гадюками оповиті.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — прошепотів малий козак. — Матер Божа, пречиста Ладо!..

— Ну що ж, сину, — каже характерник, дістаючи мушкета, — видать, дорозі нашій тут край настав… Давай же ж покажемо пекельникам, що запорожці не лише живуть по-козацькому, а й умирати вміють як лицарі!

Зняв Михась шапку та й кинув її додолу.

— А що, — каже, — тут балакать! Раз мати народила — раз і погибати!

Та й висмикнув шаблю з піхов.

Тут і тихо зробилося. Прислухався малий козак — і вітрюган ущух, наче ножем його відтяло, і Ненаситець раптом замовк, і відьми з чортами наче вдавилися ураз. Характерник уже було мушкета до плеча приклав, та так і завмер, зиркнувши через плече.

— Матінко Божа!.. — видихнув він урешті.— Що се?!

А Михась іще нічого й не второпав.

— Де? — питається.

Обух мушкета поволі опустив і кивнув, показуючи на той бік Дніпра.

Озирнувся малий козак і очам своїм не вірить: із Дикого Поля виїжджає богатир на білому коні. Височенний він мов дзвіниця, в руках ратисько грубелезне та довге, а вбраний у панцир зі срібними бляхами. Помалу ступає його кінь, а богатир наче й не бачить, що на тому березі коїться, — ось непоквапом під’їхав до берега, поволеньки забрів у Дніпро та й простує собі через Ненаситець. Дивиться Михась, коли ж вода у Дніпрі геть стала — оголилося підводне скелля, і сухо стало, мов у полі. Їде лицар порогом, а чорти з чортенятами так і розбігаються з-під копит його жеребця. От дістався він правого берега, і допіру ступив його кінь на кручу, як пороснули урозтіч відьми-бісуркані, наче вітром їх здмухнуло, — ані жодної душі не лишилося.