Подумав князь велетів і каже: «Що ж, востаннє дамо тобі нагоду свою силу козацьку показати… Є он у мене бабця — стара вона вже, аж порохно сиплеться, та ще човпе помалу! Спробуй із нею». От виходить із-за престолу стара-стара баба, така вже ж кощава та гидомирна, що тільки плюнь та розітри. Не встиг Батько Троян оком кліпнути, як згребла вона його своїми ручиськами і так стиснула, що йому й дух забило. Гне та ламає Господа тая бабера, аж йому очі під лоба заходять та ребра тріщать. Отак моцуються вони, моцуються — ні він її, ні вона його не подужає! А в залі тихо-тихо зробилося, що чутно як голка впаде, — вся двірня замовкла ошелешено і навіть князь очі вирячив од подиву. Коли ж звинулася баба, підставила ногу — і похитнувся Батько Троян.
Ляснув князь у долоні та й каже: «Доста!» А сам од подиву й отямитися не може. «Тепер бачиш ти, що не можна тобі бути поміж нами?» А Господь піт утер із лоба. «Що й балакати… — каже. — 3 вовками вить — не поле перейти!» «То ж бо й воно, — каже велет. — А що силу свою змарнував ти у сих перегонах та моцуваннях, то давай перекусимо, що Бог послав! Не хочу я тебе голодного відпускати з мого дому».
От пообідали вони, та й провів його велет аж за браму. А там і каже: «Чи ж сподобалося тобі в моєму замкові, козаче?» — «Замок твій гарний, та не хочу я його більше й бачити, — каже Господь. — Уперше зо мною така ганьба сталася!» Похитав князь головою. «Ох, Батьку Трояне, — каже, — славен Велесе, Дажбоже могутній, Стрибоже великий, Коштрубе огненний, Милий наш Боже, творче землі та неба! Не знав я, що ти такий дужий, а то й ноги твоєї тут не було б. Пахолика мого не перегнав ти, бо то був Огонь, що все пожирає! Горбаня не випередив, бо була Мисль, що й од богів прудкіша. Кварти тої до дна не випив, бо не горілка там була, а вода, що знай прибувала та прибувала з моря! І хоч моря ти й не вицмулив, Боже, та зміліло воно так, що убрід його тепер можна перейти… Кицька, що з нею ти моцувався, — то гадюка ота грубелезна, що лежить на дні морському, всенький білий світ оповивши! Підняв ти її так, що вона ледве хвостом і писком до землі доторкалася. А баба тая, — каже велет, — то сама Смерть-Мати була! Хоч кого вона додолу повалить, насилу пальцем тицьнувши, — а ти тільки похитнувся! Страшна твоя міць, Господе… ліпше з тобою й не мірятися, і діла ніякого з тобою не мати!»
Дажбог і рота роззявив, такі речі почувши. «А хто ж ти такий, — каже, — що впізнав мене в отсій убогій одежі?»
А велет в одвіт йому: «Хіба ти ще не втямив? Брат я твій єдиноутробний, котрого Триглавом зовуть, а Чорнобогом прозивають! На сім же слові бувай здоров, Господе, і на сії фортелі не давайся більше».
Страшенним гнівом спалахнув Батько Троян, хтів було ухопити свого невірного брата за чуприну та дати добрячої прочуханки, аж глип — і замок щез, і дорога, і сам клятий Чорнобог десь дівся. Плюнув тоді Господь спересердя та й подався до шинку, щоб тую халепу оковитою залити…
— Так той велет — се Чорнобог був під чужою личиною? — питається Михась.
— Таж певно! — каже характерник. — Ото і вийшло, що не можна Господню міць на спиток брати — його сила завжди буде зверху! І нам теж сеє пам’ятати треба…
Та й перевернувся на другий бік і замовк. А Михась ще довго лежав горізнач та замислено дивився у небо, де ряхтіли зорі й молочно-білою стягою сяяв Чумацький Шлях.
Над ранком сниться йому, наче знову опинився він на хуторі. Бачить, коли ж ні кошари, ні повіток, ні хати дідової нема, лише стоїть посеред обійстя якась мазанка, трухлими куликами ушита. І така вже вона вбога, така недоладна, що й дивитися гидко! От відчиняє він двері та й заходить до тої халупи. Насилу поріг переступив, аж із покутя хтось каже:
«Ага, от і третій прийшов!..»
Дивиться він, аж сидить на покуті двоє чортів. Хвостаті обоє та рогаті, а з рота білі ікла стримлять.
«Сідай, — кажуть, — в дурня зіграємо»!
«А на що ж грати будемо»? — питається він.
«А на просто так»!
Подумав він, подумав та й сів за стіл. От перетасував старший чортяка колоду та й карти здав. Зіграли раз — та й лишився він у дурнях. Здали вдруге — і знов дурнем зостався. Утретє здали — у чортів жодної карти нема, а в нього дві шістки. Зареготалися пекельники та й повішали йому ті шістки на плечі.
«Що, — каже старший чортяка, — програв, собачий сину? Плати ж тепер»!
«Якеє — плати?! — каже він. — На просто так грали»!
А чорти знай регочуть.
«На просто так — значить, на те, що найдорожче в тебе, — каже старший чорт. — Звичаю ти чортячого не знаєш — треба казати: ні на що»!
«Та й чим же мені платити отсе»? — питається він.
А чорт і каже:
«Давай сюди тую ляльку, що на шиї носиш…»
Глянув він, коли ж то не чорт, а сам Мурмило. У темному плащі, й чорний, наче земля.
«А як не оддам?»
«Заберу силоміць, а ти вічно будеш у Пеклі каратися!»
«Ага, — каже Михась, — розігнався! Забув, що нечиста міць не має проти нього сили?»
Зареготався клятий штукар.
«Так то ж, — каже, — у достеменному світі воно так! А вві сні безсилий сей Троянів Ключ проти нас, бо все тут — сон, мара!..»
Відступив Михась на крок і поблід.
«То се ти цей сон витворив?»