— Того коня навіть здаля бачити не можна, не те що їздити на нім! Несе він у собі дух Чорнобогів і скрізь, де пробіжить, місце те прокляте буде і зло пануватиме в нім…
— І як же нам бути оце тепер? — питається Михась.
Зітхнув характерник.
— Будемо уповати на милосердя Господнє!.. Може, ще не все так зле, як воно здається… А зараз спати давай.
— А ніяка вража личина не заріже нас тут сонних уночі? — питається Михась.
— Ти що, не втямив іще нічого?
— Далебі, що ні! — каже Михась. — Бо й не знаю, про що річ.
Зареготався Обух.
— Кирик нас уночі чатує, а в нього такий слух, що будь-будь! І вовка, і татарина, і нечистує силу чує…
На тім і спати повкладалися. Лежить Михась, і сон до його віч не йде. Зорі над ним сяють, вода жебонить у річці, а він знай перевертається з боку на бік. Аж почув теє Обух та й каже:
— Не спиться, еге?
— Та, — каже Михась, — гадаю отсе, яке то лихо на нас окошилося… Чи й учинимо ми те, задля чого у дорогу вирушили!
— Не журися, сину, — каже йому характерник. — Не таке ще лихо на сій землі бувало, а Господь його одвертав! Навіть із ним самим ріжні пригоди траплялися, то що вже про нас, грішних, казати…
Михась і вуха наставив.
— Які ж пригоди?
— А такі, що нам і не снилися, не те що!
— А розкажи ж бо!
— Та воно й спати пора вже… завтра ж у дорогу! — каже характерник.
— Ну, то хутко розкажеш, та й спати тоді будемо!..
Обух завовтузився, а тоді сів.
— Не вийде воно хутко… ну, та дарма! — Вмостився зручніше та й почав: — Було се тоді, як ще не повстав Чорнобог проти свого брата, а чинив ріжні капості по світові — і людям, і звірам, і самому Господові… На ту пору ходив Батько Троян по землі як звичайний чоловік. Вбереться ото в козацьку одіж, шаблю на пояс почепить та й мандрує по білому світові — наглядає за тим, що коїться на землі, й усякому лиху запобігає. От і того разу вбрався він за козака, спустився з неба та й подався, куди очі дивляться… Ішов собі, йшов чистим полем, аж глядь — стоїть перед ним замок, геть чисто увесь із каміню, ровами глибоченними обкопаний, мурами та валами оперезаний. Підходить Батько Дажбог до брами, а вона й навстежень одчинена. Пусто у дворищі, пусто й на валах… Коли ж заходить він у замок, а там зала височенна, і сидить у ній на престолі велетень, а круг нього двораки та шляхта — теж височенні всі, мов ті дуби. «Здоров, козаче, — каже Господові той велет. — А по волі чи по неволі?» — «Сам здоров знаєш, — одвічає йому Дажбог, — добрий козак усе по волі ходить!» — «Видно, видно, — каже велет, — що лицар до нас завітав на гостину… От тільки одна заковика єсть: має право у цьому замку бути лише той, хто зможе показати себе першим у якомусь ділі! От що ти вмієш робити найліпше?» А Батько Троян йому в одвіт: «Та що завгодно! Хоч на шаблях рубатися, хоч на руках боротися… ба, навіть як їсти, то я первий буду»! Зареготалися двораки із шляхтою. «Добре, — каже велет, — давай же подивимося, чи вмієш ти так їсти, як отсе кажеш!» — Та й гукнув хлопця-недолітка, що крутився неподалік, і звелів занести до зали дерев’яні ночви із печенею. «Поміряйся, — каже, — з отсим пахолком, а тоді, мо’, й з нами будеш змагатись, як здужаєш…» От посідали вони за тими ночвами — Троян з одного кінця, той хлопчина з другого. Їдять, їдять, — та й зустрілися на середині. Тільки Господь м’ясо із’їв, а той пахолок і печеню струбив, і кістки, ще й ночви зжер заразом. «Слабенько ж ти їси, козаче, — каже йому велет. — Сей хлопець найменший з-поміж нас, а ти і його не перегнав! Що ж ти іще вмієш?» — «Бігаю я прудко, — каже Дажбог. — Не перегнати мене жодному чоловікові в світі!» — «Добре», — каже велет.
І махнув горбатому чоловічкові, що біля дверей ошивався. «Ось, — каже, — слуга мій, що до палацу воду носить! Як переженеш його, тоді будеш із нами мірятися…» Вийшли вони надвір, аж дивиться Батько Троян: де не взялася в чистому полі дорога, рівна мов стріла, ще й камінцями вимощена. Ляснув князь-велет у долоні, кинувся Дажбог із тим горбанем навзаводи. Мчить щодуху, та як до кінця добігали, то випередив його той горбань на один крок. «Ану ж бо ще раз», — каже велет. Швидше од вітру погнав Батько Троян, та ба — випередив його той горбань на постріл із лука. «Тепер, — каже велет, — востаннє — та й годі буде з тебе!» Чимдуж побіг Троян, вже й ногами землі не торкаючись, та ще й до половини шляху не добіг, аж дивиться — горбань уже в самому кінці стоїть. «Отсе козак! — зареготався князь-велет. — Ну, добре, бігать ти не вмієш… а горілку пити ж як, полюбляєш?» — «Отут, — каже Дажбог, — я таки перший буду, щоб мене чорти вхопили! Що то й за козак, як він горілки не вміє пити!» Зареготався князь і звелів принести кварту з оковитою. Глянув на неї Батько Троян — кварта як кварта, здоровецька, та не так, щоб дуже. Припав він до неї, п’є, п’є, а дна не видко. Одірвався, щоб звести дух, князь-велет йому й каже: «Багацько ти на другий раз оставив… Ну, та давай — зараз і подужаєш, бо що там пити його!» Знову припав Дажбог до тої кварти, щодуху цмулить — глядь: тільки на пару крапель горілки поменшало. Регочуться двораки, регоче шляхта, навіть князь їхній посміхається. «Хирляк ти, козаче, — каже Троянові.— Що ж, давай іще раз… може, утнеш!» От припав утретє Дажбог до тої клятої кварти, дудлить, аж в очах темно. Як уже геть снаги не стало, відірвався він од неї,— аж там ще половина лишилася!
Тут і махнув князь-велет рукою. «Хвалько ти, — каже. — Чи, може, ти й не козак, а жид який або ляшеня недобите?» Розлютився Батько Дажбог не на жарт. «Хто не вірить, — каже, — що я козак, то нехай на герць зо мною стане — хоч кому голову з пліч знесу»! Засміявся велет. «Он, — каже, — кицька моя шастає поміж двірнею… як піднімеш її, то хоч кого викликай на герць!» Ухопив Батько Троян ту кицьку, хоче од землі одірвати — а дзуськи! Нявчить вона, мов навіжена, а з місця аніруш. Моцувався Господь, моцувався та насилу одну лапу її од землі одірвав. «Облиш, — каже велет. — Бачу, хирляк ти, що й балакати немає чого…» А Дажбог розлютився од тих річей, аж блискавиці з очей скачуть. «Нехай і хирляк я, — каже, — та не побоюся з вами, велетами, силою помірятися! Ану ж бо виходьте, хто найдужчий!»