Чигиринський сотник - Страница 46


К оглавлению

46

— Отсе тобі й два річиська Дніпрові,— каже характерник. — Он той, що ліворуч пішов, зветься Новий Дніпро, а которий прямо — Старий. А далі, за Кичкасом, на сімдесят верстов самі пороги тягнуться…

— А що ж то воно за камінюки такі стоять? — питається малий козак.

— То Стовпи, що стережуть землю Троянову. Ще як не було на сій землі козаків і Січи не було теж, то жили тут велети — такі люде, що заввиш, як отсі каменюки… Служили вони батьку нашому Дажбогу, і за службу тую подарував він їм сей край. Та не помирилися тії велети між собою, почали воювати… Розгнівався Батько Троян та й обернув їх у камені. Отепер, каже, стійте та пантруйте, щоб яке лихо у мою землю не закралося! То так тії стовпи й досі стоять…

З’їхали вони у діл та й спинилися коло тих стовпів. Коли ж дивиться Михась, а в середнього стовпа коло підніжжя видовбане таке, як миска.

— А се що за чудасія? — питається в Обуха.

Усміхнувся характерник під вусом.

— А се, — каже, — запорожці з сієї миски галушки їдять! Ото наварять та вивернуть сюди, а тоді як посідають — і давай наминати ложками по п’ять саженів завдовж!

— А як же ж його їсти тією ложкою?

— А годують одне одного… Спочатку сей того, що навпроти, а той потім його. Так і наїдалися…

— Та невже?! — не повірив Михась.

— Кажуть так!.. — зареготався Обух. — А як по правді, то не бачив я цього й разу… Миска сяя ще від тої пори, як ні Києва, ні Січи на сій землі не було! А хто її зробив отсе таку, то хіба сам Господь знає…

— А ото що таке? — показав Михась у воду, де чорніли дві скелі, круглі, мов копиці.

— То тії велети накидали, як війна поміж ними була… Жбурлялися одне в одного камінюками, та хтось, видно, не докинув. Камені сії Стоги звуться…

От їдуть вони далі. Поминули Чорний острів, потім три забори — довжелезні ряди підводних каменюк, що тяглися упоперек Дніпра, не сягаючи берега, — аж показалася перед ними довга піщана коса, що далеко вганялася в річку. При самому березі була вона вузька, що насилу конем проїдеш, а далі ширшала і скидалася на справжнісінький острів. А до лівого берега од неї так близько було, що з лука можна дострілити.

Спинився Обух на березі та й каже:

— Отсе той Кичкас, де всі шляхи сходяться… Хто йде в Україну, то не минає його, бо тут переправа на руський берег. Часом як обміліє Дніпро, то убрід можна конем перейти… — Та й зітхнув. — Багацько тут люду побувало, а ще більше полягло!

— А то чого? — питається малий козак.

— Татаре тут засідки роблять і людей у ясир беруть! А до татар теж перебувало тут гицлів усяких… Отсе на Кичкасі й коло Ненаситця такі місця недобрі.

— Се той Ненаситець, що найбільший поріг на Дніпрі? — питається Михась.

— А певно! Там як перетягують човни волоком, то бусурмани нападають і в бран люд гребуть… Будемо там проїжджати, то побачиш! Хто на тому Ненаситці не бував, той не козак…

А вже й вечоріти почало. Перепливли Михась із характерником кіньми на той бік та й подалися у чисте поле. Од’їхали подалі од переправи і спинилися коло якоїсь річечки, що бігла в степу.

— Отут ночуватимемо, — каже характерник. — Дрова он є, і вода поруч. А то біля Дніпра ще яка невіра надисає…

Михась ґав не ловив: хутко набрав хмизу та паліччя, розпалив огнище й поставив кулешу варитися. От умліло пшоно, та й сіли вони вечеряти. Не встиг малий козак і ложку вмочити, аж дивиться: де не взявся крук, старий-старий, аж сивий. Окреслив коло над багаттям і сів Обухові на плече.

— А се що за проява?! — вигукнув Михась. — Ану киш відціля!

А характерник погладив того крука по спині та й каже:

— Се Кирик, слуга мій вірний! Кожен бісуркан чи характерник має такого птаха. Живуть вони по триста год і більше… а сей ще давнім волгвам служив!

Та й забалакав до крука хрипкою чудернацькою мовою. А той вислухав, схиливши голову набік, і почав ув одвіт промовляти. Слухав його характерник і на лиці мінявся.

А Михась і їсти покинув, дивлячись на ту чудасію.

— То ти із ним балакати вмієш? — питається характерника.

— Таж певно! — каже той. — Тільки недобру звістку нам він приніс…

— А що такого?

— Як тебе ото стрілою поцілили, то послав я Кирика за Барабашем назирці. От і підслухав він, як той з Мурмилом балакав сьогодні вдосвіта!

— Господе, твоя воля! — вигукнув Михась. — Та й що?

— Не все він розчув, — зітхнув характерник. — Змисний той штукар… пошепки говорив! Одне слово, замишляє він щось на нас. А той дурень помагає… гадає, заплатить йому той пекельник!

— А то ні?

Обух криво посміхнувся.

— Скористається ним штукар, а потім уб’є, і душа його в пекло на вічні муки піде… Ну, та дурневі туди й дорога! Але поки живий, то буде шкодити… Послав його Мурмило із якимсь дорученням за пороги, вгору по Дніпру. А найгірше те, що дав йому коня пекельного. Нашим жеребцям не здогнати його, не те що перегнати!..

— А що ж то за кінь такий? — питається Михась перелякано.

— Зміюка то справжнісінька, а не кінь!.. — смутно відказав характерник. — Як ото погасив Триглав сонце та зірки і попілом усеньку землю засипав, то не було на світі жодної живої душі — тільки сії коні водилися… Бухали тоді гори огнем і димом, а тії жеребці жар їли і полум’я пили. Звоював Батько Троян свого брата, вкинув його у Безодню, а коней яких побив, яких позаганяв у Пекло… Ох і недобре, що вирвався один із них у білий світ!

— Та що він може накоїти?

46