Чигиринський сотник - Страница 45

— Отсе маєш коня, що ним хоч на край світа заїхати можна, — каже штукар. — Цілий день може гнати не спиняючись, і не втомиться нітрохи. На тім світі вдихнув йому господь наш Триглав свого духа, то не знає він упину.

— А чим же його годувати, сатану такого?.. — питається Барабаш.

— Їсть він жар і запиває полум’ям. Раз на рік треба запалити село чи містечко і привести його на пожогу, щоб натлився огня та диму! Бо як голодний буде, то з’їсть увесь білий світ, — каже Мурмило.

— Дива ж твої, господе! — вигукнув Барабаш.

— Тож бо й воно! — каже йому штукар. — А ти на козацького коня поласився, бенцвале!

— А з дядьком же як?

Спохмурнів штукар.

— Дядька ти не чіпай… він треба нам!

— А то навіщо?

— А ти гадаєш, багацько слуг у нас поміж людьми? Думаєш, прийшов до першого-ліпшого запорожця, труснув капшуком та й купив його разом з усіма тельбухами? Якби так воно було, то нащо нам здалися б такі бевзі, як ти оце зі своїм дядьком! Узяли б ми собі на услуги достеменних лицарів, — як Богун ото, чи Перебийніс, чи Морозенко…

— То чого ж не берете? — питається Барабаш.

— Ба! — зітхнув Мурмило. — Не хочуть нам служити лицарі — сама покидь горнеться до нашого пана…

— То що, не можна дядька бити?

— Кажу ж тобі, що ні! Мусить він ще виконати те, до чого призначено його. А як виконає, то віддам я його тобі і що хоч із ним робитимеш — хоч на палю наб’єш, хоч живцем шкуру злупиш і сіллю посолиш…

Знову скривився Барабаш.

— Шкода, — каже. — Так отсе кортить його нагайкою потягти, аж руки сверблять!..

Мурмило махнув рукою.

— Дурний ти вродився — дурним і помреш! Товчеш йому, товчеш, а воно… Гаразд, сідай на коня — і гайда!

А пекельний жеребець грався зі змієм — гасали навзаводи по майдану та кусали одне другого за шию.

— То як я на нього сяду, обревка оце такого!.. — буркнув Барабаш, боязко глипаючи на коня.

— А просто! — каже штукар.

Та й свиснув у два пальці. Підбіг жеребець до Барабаша й заіржав.

— Сідай, — каже Мурмило.

Плигнув Барабаш у сідло, а кінь аж басує під ним.

— Ну, — каже штукар, вилазячи верхи на змія, — з богом! Гляди ж, зроби усе так, як я тобі загадав.

— Не сумлівайтеся, мостивий пане, — каже Барабаш, насилу вдержуючи жеребця, — все до ладу буде! У мене слово з ділом не розходиться: козак сказав — козак зробив.

Та й пхнув коня п’ятами. Як узяв жеребець із місця, то за мить лише голову Барабашеву видно було унизу, а потім і вона сховалася у травах.

— Йолоп йолопом!.. — сплюнув Мурмило. І до змія: — Гайда, дідьча потворо!

Застугонів холодний вітер, гойнув сиву од роси траву — знявся змій у небо і, окресливши коло над могилою, щез у густій імлі, наче й не було його.

А як зробилося тихо, то старий крук, що сидів у верболозі, стрепенувся, зиркнув туди-сюди і, непоквапом розправивши крила, полетів до Кичкасу.

II

Четвертий день були Михась із характерником у дорозі. Їхали поволеньки, бо весь час доводилося переправлятися через великі та малі річки, що впадали у Дніпро, та ще й дощі лляли, що світа не видно було за ними. Як ось удосвіта поминули Хортицю, а пополудні стало чути далекий клекіт води, що біжить по камінню.

— От уже і Кичкас близько, — каже характерник. — Небезпечне тут місце, та поїдемо берегом, щоб подивився ти на всю ту дивоглядію, котора тут є!..

— Ох і комарів у сім краю! — каже Михась. — Геть осьо покусали мене!

— Ого, сину, — засміявся Обух, — се ще мало їх… виведуться осьо! На Дніпрі та у Великому Лузі комарів така сила, що ти, либонь, і не бачив стільки… Як вийдеш було із куреня, то все кругом гуде, наче бджоли у вуликах. А в червні мошва плодиться, що ще гірша од комарів!

— І як же од того всього рятуватися? — питає Михась.

— Дьогтем умиваємося, — каже характерник. — Встаєш ото уранці та й мастиш ним голову і лице… а то покусають, що спухнеш, мов бенцвал жидівський! Тяжке тут життя… недарма кажуть: біда козача!

— Так на те ж і козак, щоб ніякої біди не боятися, — каже Михась.

— Та й то правда, — каже характерник. — Тим-то й живуть за порогами лише ті, хто з кременю та заліза, як писав один гречин про нас… Чимало люду приходить на Січ, та небагато в ній залишається!

— А ті куди діваються?

— Хто назад вертається, а хто по зимівниках та хуторах осідає наймитувати… Козаком непросто зробитися! Гречкосієм чи крамарем, чи писакою нікчемним і дурень може стати… а щоб лицарем, то не кожному те дано.

— Дід казав, що як збирає ото кошовий козаків у похід на Крим, то так оголошує: «Хто хоче за віру Дажбожу бути набитим на палю, хто четвертованим хоче бути, колесованим, хто ладен муки прийняти за Господа нашого і Матер Божу, Пречисту Ладу, — приставай до Війська Запорозького»… — замислено мовив Михась.

— От-от, — кинув характерник. — Як поляжеш у бою, то потрапить твоя душа прямісінько до покоїв Дажбожих. Там щурі да пращурі наші бенкетують, а юні діви їм прислуговують, мед та вино підносять і всі їхні забаганки сповняють слухняно… А умреш гречкосієм чи писарем, то будеш тільки дивитися здаля на тую втіху та облизуватися, мов цуцик!..

Отак балакаючи, виїхали вони на берег, і розкинувся перед ними Дніпро у двох широченних рукавах, що сяяли на сонці, неначе шкло, — один звертав круто у ліву руч, а другий прямо ішов праворуч. А там, де розгалужуються вони, бовваніли на правому боці три височенні камені,— наче постаті якихось велетів, що завмерли на чатах.