Чигиринський сотник - Страница 44

— Таж хіба се гад? — питається Барабаш, підходячи до змія.

— А хіба ні?

Придивився Барабаш та й бачить: від ніг до голови укритий той змій грубою лускатою шкурою, крила шкуратяні теж, із цупкими перетинками, а шия довга і твердими шипахами поросла.

— Таки се гад небесний… — каже Барабаш. — А погладити його можна?

— А спробуй! — каже Мурмило.

Подумав Барабаш, подумав та й простягнув руку. Ще й доторкнутися не встиг, як потвора голову обернула — і хап його за п’ясть!

— Веееееееее! — залементував Барабаш. — Рятуйте, хто в бога вірує!

— Ага, — зареготався Мурмило, — знатимеш, як худобу Триглавову займати! А що, попався, дідьчий сину?

А зміюка держить Барабашеву руку, й слина у неї з рота біжить.

— Паночку, — реве Барабаш, і сльози котяться товстою мармизою, мов горох, — рятуйте, бо вона мені руку одкусить! Я ж вам служив по правді й по щирості! Того обіясника Михася стрілою вашою поцілив я простісінько в серце! Він і кавкнути не встиг, як богові душу оддав!

Споважнів тут Мурмило.

— Та не телесуйся так, собача дитино, — каже Барабашеві.— Ото вже боягуз, нехай Триглав милує! Поки не скажу, нічого він тобі не вкоїть! — І до гада: — Пусти його.

Змій і розціпив пащеку. Відскочив Барабаш од нього і сів на землі, розглядаючи покусану правицю.

А на ній жодної рани — тільки побіліла вся і мов нежива стала.

— Ой, — залементував Барабаш іще дужче, — всохла моя рученька, всохла! Та за що ж мені таке лихо, га! Та що ж я тепер отсе робитиму, сердешний, на білому світі! Прийдеться тепер попідтинню ходити та жебрати на кусень хліба!..

— Цить! — каже йому Мурмило. — Зараз і минеться тобі все. А покара сяя за те, що не послухався моєї ради і наброїв у Січі такого, що тепер хоч що хоч роби!

— А що ж я такого там наброїв, пане штукарю? — питається Барабаш.

Тут і потемнів Мурмило на лиці.

— Ти, — каже, — йолопе… я тобі капшук золотих талярів навіщо дав?

— Щоб коня купити в чабанів… — буркнув Барабаш.

— То нащо ти, обревку такий, жеребця поцупив?! А пістолі отсії, а шаблю? А жупан, що сидить на тобі, як на опудалові якомусь? Ти знаєш, що тобі за теє на Запорожжі учинять?

— Угу… — похнюпився Барабаш.

— Ти ж мені на Січі потрібен був, а не на волості, в Чигрині чи Переяслові! І що мені зробити з тобою оце, га?!

Барабаш голову звів і зиркнув на штукаря.

— А що ж нам на тій Січі за діло є, коли тії гроші я характерникові в хату підкинув, а потім ще й Михася встрелив? — поспитався він. — Самі ж казали: ліку від тієї кулі немає, хоч би й волгвом чи бісурканином він був!

Мурмило почухав потилицю.

— Та от, — сказав він, — провалилося діло!.. Живий той вилупок.

— Живий?! — витріщився на нього Барабаш.

— Не знав я, — зітхнув штукар, — що умили його водою, котра біжить із-під Золотого Ясена… А Ясен той росте ув Ирі Дажбожому. Як хто умиється з його джерела, то не страшне йому людське оружжя! Навіть якщо воно закляте в самісінькому Пеклі…

Барабаш і рота роззявив.

— Господе вишній! — каже урешті.— То як же його нам зо світа звести, собаку такого? Таж він як принесе тую ляльку в Україну, то така веремія почнеться, що ми тоді й не поправимо нічого!

Змій махнув своїми широченними крильми і пронизливо скрикнув на тії слова.

— Цить, скотино! — посварився на нього штукар. — Ще й воно тут нявкає, диви… — І до Барабаша: — Не все ще пропало. Зараз вони у дорозі, вже до Кичкасу під’їжджають. Не можуть їх узяти слуги Триглавові, бо стоїть на заваді Троянів Ключ, а орди поблизу немає. Та дарма! Ти зроби ось що… — штукар нахилився і щось зашепотів Барабашеві на вухо.

Крук, що сидів на вербовому кущі, поворухнувся і витягнув голову вперед.

— Щодуху жени, — урешті озвався Мурмило, — коня не шкодуй. Характерник — бувалий козак, то вміє степами їздити… диви, щоб не випередив!

Барабаш скривився.

— Таж я хтів було в Переяслов податися… — буркнув він.

— Якого рожна?! — вирячився на нього штукар.

— Та дядька нагайкою хоч раз потягти хочеться! Він же, гицель такий і обіясник, маєток мого тата-небіжчика собі загарбав, а мене на Січ оддав, щоб я тут пропав ні за цапову душу!.. — Барабаш захлипав і почав терти кулаками очі.

Штукар аж сплюнув.

— Ну, не йолоп, га! Ти, бевзю неприторенний, — глянув він на Барабаша, — нащо тобі той маєток убогий! Як зробиш теє, що я тобі загадав, то одержиш від пана мого Триглава стільки золота і срібла, що можна буде увесь Кичкас засипати! А коня оцього нащо поцупив, питається? Треба він тобі?

— А як же ж козакові в степу без коня?! — витріщився Барабаш.

Мурмило тільки головою крутнув. А тоді клацнув пальцями і пробурмотів якесь закляття.

— Паночку, що це?! — зойкнув Барабаш.

Його вороний раптом коротко заіржав, хитнувся і як стій повалився у траву. Його стрясали корчі; ось кілька разів пробігла дрож по шкурі, сіпнулися копита — і жеребець витягнувся на землі неживий.

— А тепер, — каже штукар, — дивися, песький сину!

Не встиг Барабаш і рота роззявити, як потемніла шкура на коневі, а тоді зробилася гніда, аж червона. Здригнувся жеребець, звів голову і вмент зірвався на ноги. Знову скрикнув змій, сього разу вже радісно, а кінь підскочив до Барабаша і спинився, зарившись копитами у землю.

— Бачиш? — питається Мурмило.

Глянув Барабаш і не впізнає того жеребця, що в козаків поцупив. Стоїть перед ним не кінь, а сатана: шкура червінню відсвічує, очі мов огонь горять, сам як та зміюка виграє.