Чигиринський сотник - Страница 49

«А хто ж іще! — каже, — І хату сюю довелося зліпити, і тебе заманить сюди… То сам віддаси?»

«А ось тобі!» — каже Михась.

Та дулю скрутив і під самого носа штукареві як тицьне!

Кинувся тоді клятий Мурмило уперед і руку простяг. Витяглася та рука, зробилася довга й потворна, ось-ось малого козака за чуба вхопить… Лапнув Михась при боці,— а шаблі й немає! Він до запоясника, — а його теж катма! Метнувся до порога, коли ж там дверей нема, тільки стіна гола…

Тут і погибель моя, думає малий козак.

І насилу він теє подумав, як почулося хрипке каркання — і раз! і вдруге! і втретє! — і пропала тая хата, і штукар пекельний, а малий козак схопився зі сну, розплющив очі й побачив над собою сіре вранішнє небо…

— Господе вишній! — каже Михась, а в самого руки тремтять. — Що ж се за лихо таке було, га?

— Наснилося щось? — питає характерник.

Михась і розказав, що йому приверзлося вві сні.

Як почув теє Обух, то спохмурнів і геть як хмара зробився.

— Он до якого він способу вдався! Сон сплести — це велике чародійство…

— А як це — сплести? — питається малий козак.

— Ох, — каже характерник, — лихе се діло! Як не можна когось погубити, то насилають на нього сон. Там усе примарне, тільки чарівник достеменний. Що захоче він, то те і вчинить із чоловіком…

— І Троянів Ключ може забрати?

— Як візьме він Троянів Ключ до рук, то вже його не повернути…

Зблід Михась.

— А що ж тоді робити? — питається.

— Є один спосіб, — понуро каже характерник, — та не кожен його втне… Прокинутися треба вві сні.

— Як я оце зараз прокинувся?

— Та ні, сину… Уві сні треба втямити, що сниться воно тобі. Тоді чинити будеш те, що тобі треба, і не матиме над тобою влади жоден пекельник!

— Щось не второпаю я, — каже малий козак. — Як се?..

— Треба робити не те, що тобі сниться, а те що ти сам хочеш… Уві сні все можливо, тож станеш рівний наймогутнішим волгвам та бісурканам — попід небесами будеш літати, мов птах, у ріжного звіра та рибу перекидатимешся. Тільки не кожен може таке вчинити — навіть я, хоч і характерник…

— О Господе! — каже малий козак. — Добре, хоч прокинувсь я вчасно…

— Кирик тебе збудив, — каже характерник. — Він у двох світах заразом може бути, то, слава Богу, похопився…

Дивиться Михась, а крук на вербовій галузці сидить і зирить на нього очицями-намистинками.

— Ото мудрий птах, — каже Михась. — Скажи ж йому, що я до смерти сього не забуду! Шоб не він, то пропав би.

— Він і так усе тямить, про що ми балакаємо, — каже характерник. — А нам у дорогу пора, бо вже он і світає…

Глянув Михась, а на овиді сходить сонце, велике та червоне, мов яблуко. От поснідали вони нашвидку та коней засідлали і подалися росяними травами до Дніпра.

Цілий день їхали Обух із Михасем попри Дніпрове річисько. Переправилися через Кінську балку, поминули Пурисові острови, що зеленіли посеред річкового плеса, та й під’їжджають до Гадючого порога, який поміж козаками іще Вільний звався, або ж Вовчок. Як спинилися на березі, то характерник і каже:

— Отут недобрі місця починаються… Хоч-не-хоч доведеться проз них їхати, бо в полі геть дороги немає!

Глянув Михась на тії каменюки, що стирчали з Дніпра, та на тую воду, що з ревиськом страшенним падала шістьма лавами, одна понад одною, та й питає:

— А чим же вони такі недобрі?

Зітхнув Обух.

— Гаддя тут водиться сила-силенна, нечисти всякої… А головне, в кожному порозі свій чорт сидить, та ще й не один! Орудує сими порогами чортяка Вернигор, князь усієї нечисти! Проти Троянового Оберега нічого він не вдіє, та може капості ріжні чинити…

— А чого ж сей поріг зветься Гадючим?

— А он поглянь, то й знатимеш!

Зиркнув Михась униз, а коло самої води на піску аж кишить гаддям, — та все здоровецьке, грубе і чорне, мов той дьоготь! Одні гадюки на піску гріються, другі на вербах повішалися та звисають, мов ковбаси, дригаючи хвостами, а ті у Дніпрі плавають, що тільки голівки чорні мликають поміж хвилями.

— У сьому порозі,— каже характерник, — живе найголовнішого чорта жінка з чортенятами, а тії гадюки — то її слуги. Як уночі засісти біля берега, то можна побачити, як вона купається гола у тій струмині… Тільки краще не робити того смертному чоловікові. Бо під ту пору обертається вона прегарною дівчиною, що перед нею не встоїть жоден козак, навіть старий дід січовий. Як почує вона дух людський, то виходить на берег і починає на всі боки обертатися та розкоші свої показувати. Козак притьма униз, щоб того смаколика як слід попорати, — а вона хап його за горло…

— Та баби всі чортиці,— каже Михась. — Відомо ж бо: не Господь їх створив, а вража сила на погибель нашу!..

Тут кінь тупнув копитом і заіржав, косуючи оком собі під ноги. Зиркнув Михась, аж під ногами стільки гаддя, що й землі не видно.

— А сказ на тебе! — каже характерник. — Гайда звідціля, бо зараз усі гадюки сюди злізуться!

Та й шмагонув коня нагайкою. Погнали вони учвал, а як уже поріг минали, то зиркнув Михась через плече та й бачить: висунулося з-за скелля при березі кількоро голів рогатих і зирять їм услід лискучими та круглими, мов ґудзики, очицями.

— Батьку, — кричить Михась і коня назад завертає,— ондо, он до… чортенята!

А Обух його жеребця ухопив за повід і потяг чимдуж уперед.