— А певно! — каже Обух. — А що?
— То хутчій завертайте голоблі, бо смерть там на вас чекає!
— А то чом? — питає Михась.
— Кількоро день тому висадив якийсь вражий син двері в січовій скарбниці й украв гроші, що його милість король війську запорозькому прислав на заплату.
— Та й що? — каже Обух.
— А як почали шукати їх, то знайшли закопаними у тебе в хаті під піччю!
Обух і ложку покинув.
— А нехай воно тямиться! Добре придумала, бісова личина… хоч як викручуйся, та не повірять! Та й що ж?
Козак зітхнув.
— Хочуть у Січі вас киями забити! Люті братчики, що аж-аж-аж. Щирі запорожці, як ото Богун да Кривоніс, та пан отаман кошовий, не вірять, звичайно, у теє, а голота й заволоки ріжні на шматки вас ладні порвати…
— А що, ти теж злодіями нас не вважаєш? — питає характерник.
— Хіба ж злодій одборонив би мене од нехибної смерти? — каже запорожець. — Аби не ти, батьку, то пропав би я під киями, мов собака!
— Ба, — каже характерник, — то се за тебе я двадцять золотих заплатив!
— А ти й забувся, батьку?
— Забув, як заорав! — каже Обух. — Спасибі ж тобі, сину, що звістив за наше лихо. А давно воно сталося?
— Ото як ви з Січи десь поділися. Через те й подумали на вас, а ще один козак із хлопчачого куріня сказав, що бачив, ніби ви удвох тую скарбницю рабували…
— Із хлопчачого куріня?! — перепитав Михась. — А що за хлопчак?
Запорожець стенув плечима.
— А дідько його матір зна! Мордатий такий…
— Барабаш! — вигукнув Михась.
— Не хто й инший, — каже характерник.
— То се він тую скарбницю й пограбував, собака такий! — каже Михась.
— Ні, сину, — каже Обух, — не здатен він на теє діло! Тут хтось хитрий да змисний руку доклав — і двері вивалив, і тую грошву всю до копійки підкинув нам у хату… Хто ж повірить тепер, що ті гроші підкинуті!
— А певно, — каже запорожець. — Грошенята не підкидають, та ще й такі великі… їх собі забирають! А хлопчак той, до речі сказати, дременув із Січі.
— Як се?!
— Поцупив коня у нашому курені, зброю потяг у курінного Потурайла та й накивав п’ятами! Днів з кількоро вже тому, як немає його.
Перезирнулися Михась із характерником.
— Ану дай того пістоля, що ти приніс! — каже Обух. Та й почав його розглядати. — Еге, та се Потурайлове оружжя… Таких пістолів три у нього, а ось і мітка стоїть!
— То се що ж, — питає Михась, ушам своїм не вірячи, — виходить, той мордань стрілив у мене?!
— Виходить, так… — відказав Обух замислено. — Тільки не міг він тую кулю заклясти, бо на теє могутнього бісуркана треба. Хтось, певне, дав йому її, а хто — про теє й балакати зайве…
— Оце опентали нас! — каже Михась. — Значить, виросла вже рука в клятого Мурмила?
— Та вже ж! — відказує характерник. — Кепсько все це…
— Ну, попливу вже я, — каже козак, підходячи до човна. — А вам краще ушиватися звідціля, бо наша ватага неподалік рибу ловить. Як надисають вас тут, то в лика візьмуть та завезуть у Січ!
Характерник і на ноги схопився.
— То чого ж ти зразу не казав, собачий сину! — І до Михася. — Гаси вогонь, хутчій!
— А вечеря?
— Яка, в дідька, вечеря! Нехай візьмуть нас у бран, то дубовим салом будуть частувати, а не кулешею!
— А як скуштуєш того сала, то так воно вадить, що ох-ох-ох… — докинув запорожець, відштовхуючись од берега. — Бувай здоров, батьку!
— Нехай Господь береже тебе, сину… — каже йому характерник. І Михасеві: — На коней, бігом!
— А куди їдемо? — питає той.
— До Чортової гори!
Вже й місяць зійшов, як забовванів на березі високий пагорб, що поріс дерезою, чагарями та ріжним хабуззям. Ні вогника не видно було в хащах, та характерник із коня зліз, повід на руку намотав і повів його стежиною, що плутала у дерезі.
— Близько воно? — питає пошепки Михась.
— Поруч, — каже Обух. — Мовчи.
І справді, кроків з двадцять вони пройшли, аж свінуло попереду багаття, що горіло під кручею. Дивиться Михась, коли ж стоїть коло вогню запорожець, спершись на ратисько. Старий-старий, у жупані чудернацького покрою, що таких уже й не носять, в шапці з кутастим верхом, а на поясі кривий ятаган висить. Почув той запорожець кроки та як гукне:
— А що за нечиста сила там вештається, га?!
— Чом се ти нас нечистою силою взиваєш? — питається Обух, підходячи до багаття. — Внуки ми Дажбожі, Матінки Лади оружні волгви!
— А який там дідько знає, хто ви такі! Давно вже жодна жива душа сюди не навідувалася, — каже запорожець. — Що треба вам тут, собачі діти?
Зітхнув Обух і шапку зняв.
— Скажи мені, батьку, чи живий ще той, кого Байда у кайдани забив?
— А що йому зробиться! Щодня в Бога смерти просить, та не йде вона до нього… Тільки зась вам туди, бо вже сто год, як закляття лежить на ньому, а разом з ним і ми тут караємося.
— Прийшли ми, — каже Обух, — щоб зняти теє закляття! Веди нас до того богатиря.
— А дулі не хочеш? — питає запорожець.
— А що?
— Були тут уже такі, яке ви, та облизня зловили! Тільки образ Матінки Лади теє закляття може зняти, та де його візьмеш?
— А се що? — питає Михась, виходячи уперед. Та й дістав із-під сорочки Троянів Ключ.
Темна була та лялька, немов земля, та як упало на неї місячне світло, то засяяла вона, що й очам було боляче.
— Господе, Твоя воля! — каже запорожець. — Чи ж се таки вже й кінець настав нашому поневірянню?