Чигиринський сотник - Страница 42

— Настав, батьку, — каже характерник.

Запорожець і перехрестився.

— Слава Дажбогу! — каже. І свиснув у два пальці.— Гей, панове молодці, сюди хутчій!

— А що? — питають десь із-під землі.

— Гості в нас, та ще й які!

Допіру він теє сказав, як один по одному виходять із темряви восьмеро запорожців. Одіж на них старосвітська, оружжя поржавіло, а вуса та оселедці таки повиростали, що по землі волочаться.

— Скінчилася служба наша, — каже їм старий козак, — бо прийшов Троянів Ключ в Україну! Край уже настав неволі нашій! Кидайте ратища, запалюйте походні та ведіть отсих молодців до в’язниці. Хай скінчать діло, з яким приїхали!

От позапалювали вони квачі, вмочені у живицю, та й полізли на гору. Як дісталися на маківку, то побачив Михась величезну темну скелю, а на ній лицаря, прикутого грубими ланцюгами. Здоровецький він був, як дуб, а борода така вигналася, що нижче пояса сягала.

— Здоров, собако! — каже старий запорожець, підіймаючи угору смолоскипа.

Брязнув лицар кайданами та каже:

— А-а, прийшов, недолітку? Де ж ти ходив отсе так довго, щоб тобі добра не було!

Такий гучний голос його був, що як грім дудонів у вухах. Здригнувся Михась та й питає:

— До кого се він?

— До тебе, козаче… до кого ж іще! — каже характерник. І до лицаря: — А що скажеш нам, богатирю?

А той і посміхнувся.

— Знак на тобі, козаче! — та й показав пальцем на Михася. — Значені ви всі ще як світ був молодий!

— Хто се значений? — не втямив той.

— Ти, ти… і всенький рід твій! — каже лицар. — Як узяли копієм шеремети храм Пречистої Лади на Заруб-горі і розруйнували його до цурки, то наклав Батько Троян знак на ваше кодло… Коли прийде чорна година для України, то найменшого в роду знайде Троянів Ключ і мусить він із ним іти в Україну, щоб одмінити лихо! Замкнеш ти коло Дажбоже, і останній буде тим, хто запалить всю Україну!

— Се ми вже знаємо, — каже Михась. — А з тими шістьома що станеться?

— А ті всі помруть… ті всі помруть! Ти принесеш їм смерть, козаче!

— Чому? — питає Обух.

— Троянів Ключ відпустить їх, щоб не мордувалися на сім світі! Полинуть їхні душі в Ир Дажбожий і сядуть за тими столами, де бенкетують лицарі, що в боях полягли…

— А чого се їх туди пустять? — питає характерник.

— Бо спокутували гріхи свої в сім світі й Коло Троянове замкнули…

Мовчали усі, і тільки чутно було, як тріщать смолоскипи та десь над берегом скрикує нічна пташка.

— А хто буде четвертий? — питається Михась.

Брязнув ланцюгами богатир.

— У городі Київі жде він на тебе… Іще в Ладимира-князя він служив і киян у Почайну заганяв, щоб їх попи-ромеї охрестили… а тепер смерти у Господа просить, смерти просить! Щодня тої смерти виглядає, а її нема та й нема!

І знову зареготався лицар.

— А де ж його там шукати, га? — питається характерник.

Та богатир знай реготався, аж луна котилася понад Дніпром. Узяв характерник смолоскипа і хтів було припекти того лицаря, та Михась перепинив його.

— Не треба, — каже.

— А то чого?

— Хіба ж ти не втямив іще?

— Ні.

— Він усе вже сказав, — каже малий козак. — А нам самим треба до Київа їхати та шукати…

Та й замовк. Тихо зробилося, й тільки смолоскипи палахтіли та живиця скапувала додолу огненними краплями.

— Чи з тобою Дажбожий Ключ? — питає урешті лицар.

— Зі мною, — каже Михась.

— Ну, то відпусти мене, бо вже набувся на сім світі…

Потягнув Михась за поворозки та й дістав із-за пазухи камінну ляльку. Глянув на неї лицар і похитав головою.

— Авжеж, се він і є!.. Стільки людей лягло, аби зо світа його звести… а він знову вернувся!

І зареготався, брязкаючи залізними ланцюгами, а далі заяріло його тіло, мов криця в огні, червінню стало наливатися, розтопилися кайдани, потекли палахкими цівками, зайнялася суха трава під скелею, спалахнули чагарі й бур’яни, що росли доокруж, — насилу встигли запорожці назад відскочити, як вибухнула велетенська постать сліпучо-білим полум’ям, котре з такою силою вдарило угору, що осяяло не лише Чортову гору, а й Дніпро під нею, плавні й усе округи.

— От і запалив Троян першу свою свічу… — каже характерник Михасеві.— А як замкнеться коло, то вся Україна буде горіти!..

— А тепер куди нам? — питає Михась.

Поклав характерник долоню йому на голову та й каже:

— Не знаю, сину… Чигає лихо на нас звідусіль, та з Божою поміччю, може, впораємося з тим, що маємо зробити!

Далеко за північ було, коли минули вони ту піщану косу, де Запорозька Січ стояла. Як спинили коней на річковій кручі, то характерник і каже:

— Ох, сину, стільки прожито тут було! Не думав і не гадав я, що такий день настане, коли не посмію й під’їхати до січової брами…

А Михась шапку набакир заламав та й каже:

— Хіба ж ми винні, батьку! Може, таки заявимося до кошового та будемо справедливого суду вимагати?

Обух лише посміхнувся.

— Не знаєш ти суду січового! Як сказиться козацтво, то розбиратися не буде — заб’ють киями та й квит. Нічого, сину… ще повернемося ми сюди з тим, хто стане батьком усім козакам, то й випливе правда про нас наверх! А зараз гайда звідціля.

Та й шмагонув коня нагайкою. Хоркнув жеребець, вудила закусив і так рвонув з місця, що тільки курява встала. За ним і Михась подався, чимдуж поганяючи свого гнідого. Ще хвилю мріли їхні постаті серед степу, а потім проковтнула їх нічна пітьма.