— А нехай Господь милує! — жахнувся Михась.
— Ото такі вона капості вміє чинити… Аж якось вирішила вона й собі щось утнути. А якраз під ту пору створив Батько Троян чоловіка. Жив той чоловік на світі, жив, та й набридло йому самотою вік вікувати. Приходить він до бога і ну ж бо його прохати, щоб дав він йому жінку. А Дажбог йому й каже: «Є на світі Лада, — їй ти мусиш служити, а більше нікого тобі й знати не треба»! Почула теє П’ятниця і зраділа. Пішла вона на берег синього моря, а там росла вільха. Зрубала вона тую вільху, і зробилася з того дерева жінка. П’ятниця і каже їй: «Не хтів батько Дажбог, щоб ти прийшла на світ! Я дала тобі життя, то тепер служи мені повік». Жінка й погодилася. Як побачив її Господь з чоловіком у парі, то засмутився. Бо створив він чоловіка безсмертним і вічно молодим, а як запізнався той із жінкою, то втратив усе, — таку капость Нея йому вчинила. Але що вдієш… зробленого вже не переробити! Відтоді панує Нея над жінками, а Лада над козаками опіку гримає. І як почали народжуватися люди, то стали вони й умирати, бо як є народження, то має бути і смерть…
Замовк характерник, та Михась більше ні про що не питався — як похилився коневі на гриву, так і заснув у сідлі, бо всеньку ніч очей не стуляв через тую кляту П’ятницю.
Аж п’ятого дня добилися вони до Дніпра — трапилися дорогою татарські кочовища, то мусили стороною об’їжджати. Як виїхали на берег Дніпровий, то характерник і каже:
— Вже й смеркає, та сьогодні в Січ не попадемо — треба коней попасти, бо геть зморилися… І самим щось на зуб кинути, а то геть охляли.
— В мене й киші до хребта присохли, такий голодний! — каже Михась.
— Ну, то розпалюй багаття та вари кулешу, — каже Обух. — А я піду та хоч риби зловлю на вечерю.
От узяв Михась мідного казанка та й подався до Дніпра води набрати. От минає він могилу, що над самісіньким берегом височіла, коли ж чує: зашаруділо щось у бур’янах.
— Агов! — крикнув Михась.
Та ніхто й не обізвався.
— Не хоч обзиватися, то сиди! — каже малий козак. І сам до себе: — То, певне, бабаки жирують…
Та й рушив було із місця, коли ж тут гримнуло в бур’янах — і щось обпекло його вище ліктя.
— А бий тебе сила Божа! — скрикнув Михась.
Та запоясника вихопив і прямісінько в ті бур’яни.
Підхопилося щось попереду та гайда до Дніпра. Добре вибрало собі засідку: зразу коло могили починалися лози, то воно вшелепалося туди та й хаміль-хаміль у плавні.
— А щоб тобі добра не було! — каже Михась.
Глянув, а рана й не кровить. Лише рука стала мов не своя, геть заціпла. Вертається назад, аж долі пістоль валяється — так утікала вража сила, що й оружжя втеряла.
От іде малий козак до вогнища, коли й характерник прямує од річки. Як побачив Михася, то й у поли руками вдарився.
— А се що за лихо?!
— Стрілив хтось із могили, — каже малий козак. — Хтів було злапати я його, та втекла, бісова личина!
— Ану покажи!..
Зняв характерник із Михася сорочку та й дивиться.
— Пусте, — каже. — Хоч і сліпа рана, та кістку не зачепила. Хто ж у тебе поціляв?
— Якби ж то я знав! — каже Михась. — Плавні поруч, то воно й утекло.
— Нічого, — каже Обух, — зараз і зарадимо сьому лихові…
Та й почав такими словами промовляти:
— Вража куле, чортова дочко, де ти бувала? — За синім морем, де сонце сідає, де півні не піють, де голос людський не заходить. — Вража куле, чортова дочко, що ти там бачила? — Лицарів да богатирів, порубаних да постріляних, копитами кінськими потоптаних. — Вража куле, чортова дочко, а чи болять їхні рани? — Не болять і не кровлять, бо в землі сирій вони лежать. — Як у тих лицарів да богатирів рани не болять і не кровлять, так нехай і в Михася, внука Дажбожого, козака запорозького, кров не біжить, а рука не болить. Іди собі геть, вража куле! Амінь.
Як сказав він сеє, то відчув Михась, що заворушилося щось у його плечі, зашкребло, неначе комаха лапами, а тоді розтулилася рана і випала Обухові на долоню тая куля, кругла мов горошина.
— О Боже, — каже характерник, — а се що?!
Ожила куля, засичала та й обернулася жабою. Голова в тої жаби мов шпичка була, сама зелена, і дві червоні плями на спині.
— Господе, Твоя воля! — зойкнув малий козак.
Вдарив Обух тую жабу об камінь головою, кинув додолу і роздушив чоботом.
— Оттак-пак! — озвався він урешті. І втер чоло рукавом.
— Що то було?! — питає Михась.
— Смерть то була! — каже понуро характерник. — Тільки не моя, а твоя, сину…
Зблід малий козак.
— А хто ж се на мене так завзявся?
— Знайшов хтось кулю, що сім душ погубила, та й закляв на твою погубу, — каже характерник. — Тільки не знав, що людське оружжя тебе не вбиває… Через те і рана неглибока була.
— А нехай йому цур та пек! — сплюнув Михась.
Та й зігнув руку в лікті, коли ж вона й не болить.
— Нічого, сину, — каже характерник. — Ще днів зо два — і без сліда тая рана загоїться… А зараз вішай казанок та будемо кулешу варити.
От поспіла вечеря та й сіли вони їсти. Допіру ложки вмочили, коли ж пливе Дніпром якийсь човен.
— Пугу! Пугу! — погукали з човна.
— Козак з Лугу! — крикнув Михась, бо так заведено було вітатися в запорожців.
— А хто будете?
— Обух із джурою, — одвітує характерник.
Тут і завернув той човен до берега. Виходить із нього козак та й каже:
— Хліб-сіль, панове козаки! В Січ, певне, їдете, еге?