Чигиринський сотник - Страница 39

— А є ще він живий на світі? — питається старий запорожець.

— Нема, батьку… — каже Обух. — Мало не сто год уже тому, як стратив його султан у Цареграді.

Старий і закивав, почувши теє.

— Бач, — каже, — збулося давнє прокляття! А як наклав його Летяга-богатир на Байду, то ніхто й віри не йняв, що збудеться…

— Яке прокляття? — не втямив Михась. — Який Летяга?..

Засміявся запорожець, та так сумно й невесело, що в Михася й серце стиснулося.

— Був то богатир, що немає вже таких на Січі та, певне, уже й не буде!.. Вищий од найвищих дубів, а силу таку мав, що сам колись розігнав орду біля Ніженя. Як став же Байда гетьманом над козаками, то звелів узяти його й у кайдани забити…

— За що?

— Бо якось чатував Летяга-богатир на Кичкасі та й заснув на чатах. Поки спав він, прослизнула повз нього буджацька орда, вдерлася в Україну і такого лиха накоїла, що посли волинські приїхали до Варшави на сейм у жалобних сукнях. Розлютився тоді Байда та й прикував його до скелі над Дніпром…

— Чув я й по-иншому про се… — каже Обух. — Казали січові діди, наче позаздрив гетьман, що Летяга більше горілки може випити, ніж він, та й звелів сонного в пута узяти…

— З нами сила та міць небесна! — каже Михась.

— Коли ж закував його Байда у заліза, — каже старий, — то пообіцяв гетьманові богатир, що умре він за те страшною смертю — за гак ребром його зачеплять і три дні висітиме, аж Богу душу оддасть… Чи так воно сталося?

— Так, батьку, — каже Обух.

Знову ой покивав головою.

— Все збувається, все!.. Казав Летяга, настане така пора, що прийде на Січ образ Матери Лади і вернеться давня слава Запорожжя… так і се збувається!

— А ти звідки знаєш?! — питає Михась.

Старий і всміхнувся.

— Дитино, — каже, — смерть-мати у мене вже в головах стоїть, то бачу я і чую те, чого нікому не дано… Тяжка твоя дорога, сину, та треба вже рушати!

— Я і радий, — каже Михась, — та не знаю куди…

— Як мав я йти в Україну, — каже старий запорожець, — то приснилося, що чекає на мене Троянів Ключ біля Кам’яної Могили. Відпустить він мене до щурів да пращурів наших, бо вже сто год поневіряюся в сім падолі сліз…

Пішов у Михася мороз по шкурі, як він тебе почув.

— А куди ж мені йти, батьку?

— Є на березі Дніпровому Чортова гора. Уже сто год стережуть там козаки того, хто гріх свій покутує…

Обух і за голову взявся.

— То правда все те, що про сюю гору розповідають?!

— Правда, бісуркане… — каже йому старий. — Як прикував гетьман того Летягу до скелі, то так він там і висить. І сам не вмирає, і козаків тих, що його чатують, смерть не бере…

— То се нам туди їхати треба? — питає Михась.

— А куди ж іще! — каже старий запорожець. — Той богатир знає, чом тобі така доля судилася і де треба третього в Колі Дажбожім шукати…

— А ти з нами поїдеш?

Засміявся старий і каже:

— Хіба ти ще нічого не втямив, сину?

— А що?

— Другий я в Колі Дажбожому, яке ти замкнути мусиш… — каже запорожець. Та й дух перевів. — Чого ж ти чекаєш, га?

— Не втямлю я тебе, батьку… — каже Михась.

— З тобою Ключ Дажбожий?

— Зо мною, — каже Михась. Та й дістав камінну ляльку із-за пазухи.

Чорна вона була, мов земля, та як упало на неї світло, то побігли по ній од верху до низу рясно-барвні блищики.

— Еге ж, — каже старий запорожець, — се він і є… Неси ж його в Україну, і нехай станеться те, що має статися! А станеться таке, що білий світ перевернеться…

Та й похилився набік і простісінько на очах розсипався порохом.

За якусь часину були характерник з Михасем уже на конях і степом їхали. Як сховалася позаду Кам’яна Могила, то малий козак і питає:

— А чого се Нея так на нас завзялася, батьку? Вона ж самої Матінки Божої сестра!

Зітхнув характерник і глянув на Михася.

— Як заснувався світ, то народила Пречиста Лада од духа божого дітей… Перші були дочки її Жива та Леля. Завжди вони при ній перебувають і стережуть разом з нею Білий Світ од напасти. Потім уродила вона Юра, котрий переміг Змія, і Тура, заступника всіх козаків та лицарів. Ще прозивають його Тором, бо носить він величезний келеп і вбиває ним нечисту силу. Далі уродила вона Дану, що дала початок усім річкам та озерам на землі. Як завелися люде на світі, то Ладу і Дажбога почали називати вони Біґами, себто Великими, а Живу, Лелю, Дану і Юра з Туром прозивають Дивами, себто меншими, бо меншу силу вони мають. Дивами взивають і Нею з Триглавом, бо хоч і була Нея ще з передвіку, а Чорнобог разом із Дажбогом уродився, але чинять вони зло, того і силу свою згубили. Біґи владають над небом і землею, а живуть у Вирії, де ні смерти, ні лиха немає. В Господа нашого семеро імен: Дажбог, Троян, Велес, Милобіґ, Стрибог та Коштруб. Сьоме наймення його вголос не вимовляється. Знали його колись волгви та бісуркани, а зараз уже не пам’ятає ніхто… Часом ходить Дажбог по землі, та вже не простим чоловіком, а в ріжній подобизні. Обертається він змієм, конем та соколом, а ще зайцем, щукою та буслом…

— А чого ж та Нея на людей завзялася? — питає Михась.

— А от дивилася вона, як Дажбог із Ладою світ снують та населяють, і заздрісно стало їй… Вона ж бо нічого не творила, а тільки світами літала та лякала дівчат і молодиць.

— А чого вона їх лякала? — питається Михась.

— А з дурного розуму! День її — п’ятниця, тож не можна того дня шити, гаптувати і куделю прясти… Якось одна дівка шила увечері у п’ятницю, коли ж стукає щось у шибку. Одчиняє вона вікно, а там стоїть якась жінка. Шиєш, питає. Еге ж, каже дівка. Ну, так ось тобі на вечерю… — каже. Та й кинула на підвіконня мертвецьку руку.