Чигиринський сотник - Страница 38

— Який же козак із мене був би, якби я віддав, образ Лади, котрій усе козацтво служить з-перед віку? — питається в Неї. — Таж мене усі пращурі проклянуть!

— Як оддаси мені його, то зміниться світ і не стане Дажбожого Иру, а душі пращурів підуть у безвість, — каже дива Обида. — Віддай!

І простягає до нього руку, ось-ось до плеча доторкнеться.

Страшно стало Івасеві, як ніколи в житті.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — вигукнув він, сам не тямлячи, що каже, бо промовляв його вустами хтось інший. — Матінко Божа, Пречиста Ладо!

Зареготалася Нея, і її сміх моторошно загучав у камінному покої.

— Не взивай до бігів, бо тут не владарюють вони! Утретє кажу тобі: віддай образ тієї, що була колись моєю сестрою!

— А зі мною що тоді буде? — питається Михась.

Тут зареготалися люди, що досі мовчки стояли у покої, й той сміх був як грім.

— Бач, навіть мерці сміються з тебе… — каже Дива Обида. — Що буде, питаєш?

— Еге ж, — каже Михась.

— З глини тебе зліпили, — в глину ти і обернешся!

І тоді розлютився Михась не на жарт. А що, думає, все одно пропадати!

— Не віддам! — каже.

— Як се?.. — питається Нея.

— А отак! Не на того напала! Не зречеться козак Пречистої Панни, бо хто він тоді й буде! Крамар буде, писар-нікчема, гречкосій задрипаний, а не лицар Матери Лади!

— А знаєш, що я зроблю з тобою? — питає дива.

— А мені все одно! — каже Михась. — Пожив уже на світі… дев’ять год, слава Богу! З пекельною силою змагався, на Січі козакував… а що ще треба? Як світ стане молодий, то дасть мені Господь нове життя і знов буду козаком! А ти проклята будеш на віки віків!

Глянула Нея на Михася — та й річ йому відібрало. Дивиться він, аж підходить вона поволі й руку до нього простягає — ось-ось чуба торкнеться!

Сів тоді малий козак долі, намацав під сорочкою образ Матери Божої і затулив його долонями.

— Востаннє кажу: віддай! — озвалася дива.

— Облиш, Неє,— раптом каже хтось позаду. — Не взяти тобі сього козака.

Озирнувся Михась, коли ж там діва-поляниця ота золотокоса стоїть, що її він у городищі бачив. То були на ній лицарські лати, а це у гаптовану сорочку вбрана, червоним поясом підперезана й вінок на голові.

— Не втручайся, Дано! — каже клята богиня.

Засміялася та і каже:

— Матінка Божа настановила мене, щоб оберігала я сього козака від напасті… Не чіпай його і Троянів Ключ не руш, бо немає в тебе на нього сили.

— Вдруге кажу: не ставай на моєму шляху, а то зведу тебе зо світа!

— Кому ти про сеє говориш, П’ятнице? — питає Дана. — Іди он дівок та молодиць лякати, а не мене!

Та й поклала долоню Михасеві на плече.

— Добрий з тебе лицар, козаче! А сеї мандрьохи не бійся, бо тільки капості вона вміє коїти… більше нічого!

— Правда? — не повірив Михась.

— А от поглянь, — каже Дана.

Та й руку підняла і накреслила в повітрі огненне свастя. Як сяйнуло воно, то стало видно в печері немов удень, а клята П’ятниця зблідла і зробилася немов полотно.

— Дорого ж ти заплатиш за се, небого! — засичала вона.

— Іди, іди, потіпахо… а то як дам зараз! — каже діва. — Знайшла кому погрожувати! Як зав’яжу зараз тобі підтичку на голові та як усиплю, то тільки пір’я з тебе буде летіти!

Здригнулася Нея і почала танути, мов імла на воді.

— Гаразд, — каже Михасеві.— Ще зустрінемося на сім світі…

І пальцем посварилася на прощання.

Як отямився малий козак від того лиха, то побачив, що в степу вже світає, а сам він сидить на березі річки.

— А щоб тебе чорти вхопили, пекельна сило! — каже Михась. — Через тебе й чату покинув — якби в Січі таке скоїлося, то погладили б мене киями, що будь-будь!..

Та підвівся й помчав притьма до Кам’яної Могили, що бовваніла оддалеки. Підбігає та й бачить: коні вже осідлані стоять, а характерник з кимось розмовляє.

— Як же тебе, батьку, — каже, — турки з полону відпустили? Се ж нечуване діло!

А хтось і відказує йому хрипким деренчливим голосом:

— Старий я став та негодящий… неспособний був уже їм! Якби ще потурчився да побусурманився, то, може, й зглянулися б на мою старість та кинули шмат хліба, мов тому собаці… А так дали мені пірнач та й вирядили у степ. Як дійдеш, кажуть, то добре, а ні — ще краще буде…

— То ти од самого Озовського моря йшов? — питає Обух.

— Понад річкою сею ішов я, — відказує йому той голос, — щоб дійти до храму Троянового… Було мені знамення, що ждатимуть там на мене.

Як почув теє Михась, то і вийшов із-за скелі. Дивиться, коли ж сидить на камені старий-старий запорожець. Вуса його такі довгі, що до пояса сягають, вбраний в одіж татарську, а на лиці смерть уже видно.

— Здоров, батьку… — каже Михась.

Озирнувся характерник та й у поли вдарився.

— А де ж се ти швендяв, песький сину?! Я ж тебе чатувати поставив, а ти!..

Похнюпився малий козак.

— Не винен я, батьку! — каже. — Виманила мене клята богиня, що вві сні ото привиділася…

— Та яка ще богиня, в чортової матери?!

— Та, що Нея зветься…

І розказав усе, що з ним тієї ночі скоїлося. Вислухав його характерник та й каже:

— Пощастило тобі, сину… Певне, сам Господь в обороні тебе держить! Та діва не кожному помагає.

— А хто вона така? — питає Михась.

— Хтозна, сину… Одні кажуть, ніби з поляниць вона, котрі в Ирі Дажбожому живуть, а инші вважають її Даною, богинею, котора створила усі річки та озера на землі, найстаршою донькою Матери Лади… — Характерник зітхнув. — А ось бач… прибився до нас козак, який ще гетьмана Байду пам’ятає!