Чигиринський сотник - Страница 37

— Отсе вона? — питає Михась.

— Отсе, — каже характерник. Та й шапку зняв.

Була то й не гора, а радше купа величезних камінних брил, що громадилися одна на одній. Здавалося, якийсь велет, граючись ізнічев’я, наламав їх десь та накидав тут як попало: стирчали вони на всі боки, наче бозна-що. Така велика була та гора, що простягалася на цілі гони завдовж і завшир; чорніли в ній діри якісь, печери, хідники, і все те було заметене піском.

— Отсе тут, сину, ступив за землю батько Троян, коли образ Матінки Лади приніс у білий світ. Щоб пам’ятали люди про це, спорудив він тут свій храм, що зараз Кам’яною Могилою прозивають.

— А що ж там усередині? — питає Михась, заглядаючи в печеру.

— Письмена давні на стінах та знаки, що їх писали давні волгви і характерники… Святе тут місце — і дихається коло нього легше, і втіха якась у душу приходить!..

— А й правда… Зморивсь я в дорозі, а тут утоми як не бувало! — каже Михась. Та й роззирнувся довкруги. — Ну й що будемо ми тут робити?

Характерник стенув плечима.

— Не знаю, — каже. — Переночуємо, а далі видно буде…

І почав сакви розв’язувати. От повечеряли вони, то Михась і каже:

— Певне, на чатах комусь уночі доведеться бути, еге ж?

— Та вже ж, — каже Обух. — Татарва тута вештається, то щоб не взяли нас у лика сонних…

— То я перший буду чатувати, — каже Михась. — А то щось геть спати не хочеться!

— Як хоч, — каже характерник. — Після півночі збудиш мене.

Та й уклався спати, бо добряче-таки зморився за день. А Михась коней розсідлав і пустив пастися. Сам сів на каменюці й сидить.

Ніч була тиха та зоряна. Ніде ані шелесне — тільки цвіркуни сюрчать у траві та жаби часом озиваються на річці. Як уже до півночі йшлося, почала долати Михася дрімота. Струснув він головою раз, струснув удруге та й думає: «Е ні! Так не годиться — як засну, то похапають нас татаре, мов тих курей!» І підвівся. Пройшов туди та сюди, позіхнув та й знову вмостився на тій каменюці.

Коли ж це бачить: де не взявся заєць. Сів кроків за два од нього і вуха наставив.

Ти диви, думає собі Михась. Простягнув було руку, та заєць відскочив назад, а тоді сів на задні лапи і показав Михасеві язика.

— Що, — каже, — зловити мене хочеш?

— А то не зловлю? — питає Михась.

— А от і не зловиш!

— А от і зловлю!

— Дзуськи! — каже заєць. — Малий ти ще, хлопче!

Та й дулю скрутив передньою лапою.

— Осьо, — каже, — з’їж!

— А-а, — каже Михась, — так он ти який! Та я тебе зараз як спірву!..

І плигнув уперед, та хіба облизня й упіймав: відскочив сірий убік та й як чкурне! Схопився Михась на ноги і за ним. Біжить заєць через поле, та знай дражниться з Михася, — то язика покаже, вражий син, то дулі сукає. Женеться малий козак за ним, женеться, а клятий заєць далі та далі в поле його виманює. Аж раптом шаснув у якусь нору і зник із очей.

— A-а, — каже Михась, — тут я тебе і злапаю, бісова личино!

Та згарячу й поліз у тую нору. Темно в ній було, хоч ув око запали, та за мить стало видно світло попереду. Поплазував туди малий козак, обдираючи боки об глину, суху мов кремінь, та й знов на поверхні опинився.

Спересердя він і шапкою об землю вдарив.

— А бий тебе сила Божа! Надурив мене клятий заєць!..

Хтів було ще яке гостре слівце доточити, та роззирнувся навсібіч і здивувався: а куди ж се, думає, лиха година мене занесла?..

Не побачив Михась ні Кам’яної Могили, ні степу довкруг неї, ні коней своїх, що паслися в полі,— була перед ним якась величезна брама, пописана чудернацькими знаками, по обидва боки од неї горіли огні в залізних чашах, а що було о ліву руч і о праву, те все тонуло в непроглядній пітьмі.

— Господе, Твоя воля, — каже малий козак, — та що се зі мною!

Допіру промовив він тії слова, як захихотіло щось у пітьмі. На однісіньку мить вигулькнув перед брамою той клятий заєць, язика показав Михасеві та й щез.

А брама зарипіла іржавими завісами і поволі відчинилася.

Вдарило йому в вічі світло від сотень смолоскипів, і побачив він величезний покій. Стеля його губилася у пітьмі, й попід стінами стояли люди. Так багато було їх, що й не злічити. От простує Михась поміж ними й бачить: тріщать і чадять смолоскипи угорі, капає з них палаюча живиця, а люди тії стоять і мовчать.

Іде малий козак і сам не знає, що з ним діється. Аж бачить: у кінці покою стоїть якась дівчина.

На ній вінок із сухих квітів та листя і полотняна сорочка, гаптована чорною заполоччю. Лице її біле, мов сніг, а погляд холодний і непорушний.

— Ну що, — каже вона, — прийшов-таки?

— Прийшов, — каже Михась.

Засміялася та дівчина, й регіт її моторошно загучав попід склепінням покою.

— І Троянів Ключ приніс?

— Приніс, — каже Михась.

— Як світ був молодий, учинив його Коштруб на Дівич-горі, щоб вічно були поміж людьми радість і любов… Та хіба ж буває радість без горя, а любов без ненависти?

— Не буває,— каже Михась.

— Ви чините добро, а воно обертається злом. Ви даєте життя, а воно приносить смерть. Сестра моя чуває над сим світом, та ласка її пропадає дарма і сходить у нівеч… Од нащада світа поміж вами її Образ, та марно пропадає його сила.

— Марно, — каже Михась.

І тоді простягнула вона руку.

— Віддай його мені!

Стрепенувся Михась і немовби збудився. Глянув на тую дівчину і втямив, що то Нея, дива Обида, котра приходила до нього вві сні.