Чигиринський сотник - Страница 34

— То він і зорі погасив, сей нечестивець? — жахнувся Михась.

— А певно! — каже характерник. — Одне тільки недобре було: знищив клятий усе живе — й дерева, і траву, і звірів із птахами, — тож лише вітер свистів у всіх усюдах та попіл курівся. От спустився Батько Дажбог із неба та й пішов по землі. Висів у нього на грудях образ Матери Лади. Така сила була в ньому, що скрізь, де ступала нога Троянова, оновлювалася земля й воскресало усе, що Триглав унівеч звів. Як пройшов Дажбог по всенькій землі, то вернувся назад. На горі Заруб коло Дніпра виліпив він із глини чоловіка… Та як осквернив Триглав його творіння, то побачив Господь, що не буде добра від Нечистого. Став тоді він на тій горі і прорік три слова, од котрих змінився цілий світ.

Як прорік він Перве Слово, то розверзлося синє море і зазяяла у нім Безодня. Страшна та глибока вона була, бо постала тоді, коли брав Дажбог пісок із дна морського. Скинув туди Господь свого брата і навік запечатав її своїм закляттям. І досі сидить Чорнобог у тій Безодні, що зветься зараз пеклом, а його посіпаки та поплентачі лихо чинять по світові.

Як прорік він Друге Слово, то постав у небі Вирій Дажбожий. Поселив там Господь Ладу, і всіх дітей її. Сидить Мати Лада на золотім престолі, а довкруг неї душі наших пращурів літають.

Як прорік він Третє Слово, то відокремилася земля од тих двох світів і зробився Білий Світ. Живемо ми в ньому до якогось часу, а по смерті переселяємося у Вирій, де немає горя та лиха…

А Михась ото слухав, слухав — та й запався у сон, як у вовчу яму.

IX

І приснився над ранком йому ще один сон…

Наче опинився він на березі моря. Гола та пустельна та місцина, тільки росте одним-одна вільха. От стоїть він і не знає, що робити. Аж звідкись озивається до нього знайомий, та вже давно забутий голос:

«Михасю»!

Він озирається, та нікого не бачить.

«Михасю»! — вдруге гукає його той голос.

І знову він роззирається доокруж, та на березі немає й душі, тільки вільха лопотить листям.

І втретє гукає його той голос:

«Михасю, дитино»!

І тоді він утямив: се ж вільха озивається до нього материним голосом!

«А що»? — питається він.

«Тобі пора вирушати в дорогу… чого ж ти баришся»? — каже йому вільха.

«Як я ж не знаю, куди мені йти»! — у відчаї каже він.

А вона й питає його:

«А хіба ти не був на болотяному городищі?.. Ото туди і їдь, куди тобі сказали»!

Прокинувся малий козак, ноги з печі спустив та й сидить.

— Над чим так замислився, сину? — питає його характерник.

Михась і розповів йому про той сон.

— Еге, — каже Обух, — значить, треба поспішати… Сни не просто так сняться — се щурі да пращурі наші з того світа озиваються до нас!

Та й зліз із лежанки.

— Хутчій, — каже, — вмивайся та коней будемо сідлати!

— А снідати?

— У корчмі поснідаємо. Та в дорогу їдла прикупимо, бо в степах не розживешся… Гайда!

Як вивели вони коней з городища, Михась і каже:

— Напоїти треба… Я пожену їх до Дніпра, а ти йди до корчми та загадай, щоб порося нам спекли! Та чимбільше, щоб було що і з собою взяти…

— Добре, сину, — каже йому характерник.

Та й пішов.

Сонце насилу виткнулося над малиновим обрієм. Птаство галасувало у плавнях, і високо у небі ширяли орли-білокрильці. Понапував коней Михась і вже зібрався було назад гнати, коли ж це чує — гукнуло щось в очеретах.

— Козаче, — кричить, — поможи!

— А що? — питає Михась.

— В болоті зав’яз… порятуй, бо пропаду ні за цапову душу! Ох, лихо моє!

— А хто ти будеш?

— Козак, як і ти… порятуй живу душу!

— Я зараз ось запорожців погукаю, — каже Михась, — то витягнуть тебе!

— Ні, ні! — каже той козак. — Поки прибіжать, то потону я… насилу голова над болотом!

— А що ж робити?

— Там човни стоять… пливи сюди та весло подаси мені! Хутчій, а то смерть моя!

Малий козак довго не думав — човна від берега відштовхнув та й повеслував до плавнів. Запливає поміж комиші та й питає:

— Агов, козаче! Де ти?

— Тут! — відгукнулося з плавнів.

— Де?

— Осьдечки!

Вхопив Михась весло, з човна виліз та й подався в гущавину. Пройшов трохи і знов гукає:

— А де ж ти є?

— Тут! — відгукнулося з иншого боку.

— Не бачу я тебе, — каже малий козак. — Куди ж іти?

— Далі йди, — каже той голос. — Та спіши, бо вже болото й очі заливає!

Кинувся Михась уперед. Вода вже по коліно сягнула — плигає з купини на купину, а того козака нема.

— Агов! — крикнув він знову.

І нічого не почув у відповідь.

— Втопився… — каже. — І що ж отсе робити тепер?

Коли ж зашелестів очерет поруч, і той самий голос каже йому:

— А нічого робити не треба!

Озирнувся малий козак, і чуб його дибом устав на голові — стояв перед ним чортяка.

Здоровий мов кабан був той пекельник, на голові роги мов у корови, і хвіст волячий іззаду.

— А що, — каже, — попався, собачий сину?

Та й простягнув лапи до нього. Михась довго не думав — замахнувся веслом та як зацідить чортяку по уху! Той тільки гикнув та й повалився горізнач.

— Браття, — кричить, — рятуйте, бо вбивають!

Тут затріщав очерет зусібіч, заплескалося щось у воді, залементувало, мов на гвалт, — незчувся Михась, як набігла чортів ціла купа! І чорні як вугіль, й зелені, мов жабуриння, й рябі, мов бички-бузівки, й строкаті, мов березневі зайці, і ще якісь шолудиві, каправі да капшиві — навалилися на нього, весло видерли і руки назад скрутили. Підвівся первий чортяка, обтрусився, мов пес, що тільки бризки навкіл полетіли, та й каже: