Чигиринський сотник - Страница 35

— А се тобі, вражий козаче, за те, що веслом загилив мене!

Та й гупнув Михася під дихало. Зіпнув малий козак і повис у чортів на руках.

— Добре, хлопці…— зробивши теє діло, каже чортяка. — Ще одна душа буде нам на поживу, а батькові нашому на потіху! А то тую, що в коморі у нього висить, геть уже обчикрижили… Хочеться часом шматочок одрізати, то там і поласувати уже нема чим!

— Гарний хлопчак, угодований… — каже худий зелений чорт. — Вмієш ти на душі полювати, Юську!

А Юсько і хвоста задер, так запишався.

— А певно… я ж бо найліпший ловець за душами! Тепер, — каже, — ось що. Ти, Луцику, сідай на Яника, хлопця бери під пахву — і гаття у Великий Луг! А ми поруч будемо бігти, щоб часом бісуркані чи песиголовці здобич сюю не відняли!

— А чого се я замість коня буду! — каже басом здоровий мордатий чорт із собачим писком. — Як тільки що, то зразу Яник та Яник… Теля в бога Яник із’їв, чи що?

— Не балакай, чортів сину, — каже Юсько, — а то ще козаки налетять та здобич заберуть!

Зітхнув Яник, на чотири лапи опустився, а Луцик на шию йому сів і ноги звісив.

— О, — каже, — добрячий гамалик у тебе, брате! Давайте ж мені того недолітка.

Тут Михась подих звів та як закричить:

— Ох ви ж, чортові душі! А щоб ви туди не дійшли і назад не вернулися! Щоб вам усе випадком випало, цапи ви смердючі! Щоб вас хрест святий побив! Щоб вас земля свята ковтнула! Як перехрещу зараз, то дьогтем розпливетеся всі!

Зареготалися чорти та й кажуть:

— Хрести, хрести… ми того не боїмося!

— А то чом? — здивувався Михась.

— Бо не стаємо ми Господові на заваді, та й Клятому не служимо теж!

— А кому ж ви служите, собачі душі?

— А самі собі! — кажуть чорти.

Та зареготалися, свиснули у два пальці і погнали плавнями, неначе вітер.

Далеченько відтіля був Великий Луг, та чортівня так хутко мчала, що за якусь часину вже біля річки Конки була. Стали чорти на чотири лапи, води похлебтали та й знов погнали, язики повивалювавши, наче тії пси.

— Живий той недоліток? — питає Юсько в Луцика.

— А що йому станеться! — каже Луцик. Та й дав Михасеві щигля у ніс. — Потерпи, собача кров, ще трохи лишилося… а там душу наш батько вийме з тебе і повісить на гілляці сушитися!

Хтів було Михась щось відказати йому, та змовчав — усе одно словами не поможеш. А чорти знай женуть, як на пожар. Ось уже в таку гущавину забігли, що й дороги не видно. Як перебрели ще одне мочарище, то почався на тому боці дрімучий ліс. Побралися чорти стежиною, що петляла поміж дубами, та й вибігли на галявину.

— Ось ми і вдома… — каже Луцик. Та й дав Михасеві такого копняка, що той шкереберть полетів. — Злазь, вражий сину!

Озирнувся Михась та й бачить: стоїть на галявині хатка під солом’яною стріхою, а коло неї криниця з журавлем видніє. І нічого більше нема — ні хлівця, ні комори, ні клуні.

— Тату, тату! — загримав Юсько у шибку.

— А що? — питаються у хаті.

— Іди ж бо та поглянь, якого ми хлопчину тобі привезли!

Рипнули двері, й виходить на поріг дідок — маленький, немов дитина, люлька в зубах, а борода така, що аж по землі волочиться.

— Здорові, дітки! — каже. І на Михася поглянув. — А де се ви його спірвали?

— Коло Січи, де ж іще, — каже Юсько. — Гарний, правда ж?

— Незлецький, — каже дідок. І до Михася: — Хрещений ти?

— Авжеж, — каже той.

— То добре, — каже дідок. — Хрещені душі найдужче смакують.

Тут Михась у боки взявся й питає:

— А хто ж ти такий, діду… га?

Дід люлькою пахнув та й каже:

— Не варто було б тобі відповідати на сеє, та вже скажу: Ох мене прозивають, а сії хлопці — то козаки мої!

— А-а, — каже Михась, — чув я про тебе, собачий сину… А зо мною що думаєш учинити?

— А нічого… Виймемо з тебе душу зараз да й годі,— каже дід. І чортам кивнув. — Гайда по дрова, дітки… упораємо зараз його хутенько, а то ще козаки налетять та однімуть! А шкода буде, бо гарний хлопчина…

— Та ми зараз, батьку! — каже Юсько. — А ти його тут удержиш сам?

— А ось я на нього закляття накладу, щоб не втік нікуди… — каже Ох.

І руку простягнув, щоб знак чортячий на грудях Михасеві накреслити. Та так і завмер: заграла десь поруч сопілка, та так гарно, що й не сказати. Почервонів клятий Ох, мов буряк, тоді синій зробився, як боз, а далі підстрибнув, у долоні ляснув та й загорлав, як навіжений:

Ой мамцю моя,
Люблять мене ляшки,
Дають мені горілочки
З зеленої пляшки!

Витріщилися на нього чорти, аж тут горлянки їхні перехопило щось, пельки пороззявлялися — як гаркнуть усі разом:

Я горілочки не п’ю,
Тільки беру гроші.
Я поганих не люблю,
Тільки все хороші!

І давай гопки вибивати на галявині. Перелякався було Михась із того дива, бо несвітське було то видовисько, та оговтався й убік хутенько відійшов, щоб не затоптали. А чортівня знай гопака витинає, аж курява стовпом здіймається. Дивиться на них малий козак і втямити не може, що за халепа з ними скоїлася. Вже з чортів і піт цебенить, вже которі й на ногах не держаться, вже Ох і по бороді топчеться, а сопілка грає та й грає.

Урешті перевів дух клятий дідок та як закричить:

— Годі, годі ж бо!

— А що? — питається голос із лісу.

— Пропадемо ж усі ні за гріш!

Тут сопілка й замовкла. Попадали чорти і язики набік повисолоплювали, а дідок хтів було до хати шаснути, та на бороду наступив і заорав носом у землю.