Чигиринський сотник - Страница 33

— Од одного разу не полізуть! — каже хтось із козаків.

— І не балакай… разів з п’ять києм треба вгатити, щоб киші полізли! Ставлю золотого, що за раз не втнеш! — каже другий козак.

— А я ставлю два! — каже третій.

— А я п’ять ставлю! — каже четвертий.

Тут сягнув характерник за пояс і дістав капшука з грішми.

— Охолонь, — каже, — батьку!

— А що?

— А те, що заплачу я за сього молодця борг його.

Запорожець і очі вирячив.

— Ти?..

— А хто ж іще!

— А тобі що до нього! — загомоніли козаки.

— Диви, лізе не в своє діло!

— Багатій тут знайшовся!

— Нам потішитися хочеться з козаком, а воно лізе!

— Не будете ви тішитися сьогодні, панове молодці,— каже Обух. І до козака: — Кому винен?

Той і показав на рудого запорожця із сережкою у вусі.

— Он тому, — каже.

Одлічив характерник двадцять золотих.

— Тримай, — каже рудому. — Поквиталися?

— Угу, — каже той.

Плюнув старий запорожець і києм жбурнув об землю.

— Щоб тобі,— каже, — добра не було, характернику! Таку забаву втеряли.

— Щоб ти сказився! — каже другий.

— Щоб тебе чорти взяли та в пекло потягнули! — каже третій.

Коли ж і осавул іде від канцелярії.

— Одв’яжи молодця, — каже йому характерник.

— А що?

— Заплачено за нього.

Поплював осавул на долоні та й каже:

— А звичай запорозький знаєш? І заплатив, а наостанку хоч раз по ребрах та треба врепіжити!

Та взяв гарного кия, замахнувся і як потягне бідолаху по спині — аж кавкнуло щось усередині! Дивиться Михась, а в того шкура на хребті репнула й кров цебенить.

— Ну, — питає осавул, — як тобі, песький сину?

Той і сплюнув кривлею.

— Так гарно, — каже, — наче кварту горілки одним духом висмалив!

— Ото шануйся, — каже йому характерник. — А двадцять золотих щоб до Миколая оддав! Ось козаки свідками будуть.

І до Михася:

— Ходімо до стайні, а то й не рано вже!

Як уже повечеряли вони вдома і повкладалися спати — Михась на печі, а Обух на лежанці,— малий козак і каже:

— От скажи, батьку, а Господь всемогутній чи ні?

Характерник і очі витріщив.

— А що се тобі в голову стрілило? — питає.

Михась зітхнув.

— Як він всемогутній, то чого ж допустив, що зло панує на світі?

— А що?

— А понищив би його, то запанував би на землі лад та спокій!

Зареготався тоді Обух.

— А нащо, — каже, — той лад та спокій? Довго ти вижив би в такому світі?

— Ну, — каже Михась, — не знаю…

— От бач! А як по правді, сину, то людина сама мусить порядкувати на сій землі. Створив він її за образом своїм і подобою, то й дав спромогу їй обирати — чи добро коїти, чи зло…

— А як він її створив?

Вмостився характерник зручніше на лежанці й почав:

— Було се за сивої давнини, як світ ще був молодий… Жив ото Чорнобіг на тих горах, що сам і створив, та й зробилося йому нудно самому. Прийшов він до Господа та й просить: «Дай, Боже, мені побратима, щоб не поневірявсь я, нещасний, сам по білому світові»! Господь і змилувався над ним. «Вмочи, — каже, — руку у воду та бризни перед собою — тут тобі й буде те, що ти хочеш»! Вмочив Нечистий руку та як бризне — з тої краплі й утворився чорт. Зрадів Чорнобог, що таку силу дав йому Троян, та й почав бризкати на всі боки. Постала з тих крапель сила-силенна чортів та бісів — і малих, і великих, і водяних, і лісових, і хатніх, і комірних, і стайняних… Почали вони й у небі літати, й під водою плавати. Бачить Дажбог, що біда зовсім, та й вирішив створити людину, щоб білий світ звеселити хоч трохи. Взяв глини, замісив її та й виліпив чоловіка. От поклав його на сонці сушитися, а сам десь пішов. Як ішов, то звелів собаці стерегти чоловіка, щоб якого лиха не сталося. А собака на ту пору був не в шерсті, як зараз оце, а голий, мов бубон. Зробилося йому холодно, то ліг він коло чоловіка, скрутився бубликом і заснув. Побачив теє клятий Чорнобог, підкрався до чоловіка й геть обплював його. Приходить Батько Дажбог, глянув — та й руками в поли вдарився. «Що ж ти, — каже до собаки, — оце накоїв, превражий сину? Я ж тебе на чатах поставив, а ти»!.. Соромно стало собаці, він і каже в одвіт: «Хіба ж я винен, Господе! Ти шерсти мені не дав, то я і заснув на чатах…» Побачив Троян, що таки правда воно, та й начарував, що вмент укрився собака шерстю від ніг до голови. Тільки ж одна була заковика: що з чоловіком робити? Скоєного вже ж назад не вернеш!..

— А чого не вернеш?

— Бо Господь ніколи не поправляє нічого, хоч і може… А чого, то се тільки йому, святому, звісно! Узяв тоді він та й вивернув чоловіка наопач, аби теє неподобство сховати. От і вийшло, що чоловік не лише Господнє творіння, а й від Нечистого в ньому чимало є. А кому служити, то це сам чоловік вирішує: чи Богові, чи Чорнобогові…

— А нащо він сюю ляльку створив? — питає Михась.

— Довго розповідати про сеє треба, — каже Обух. — Коїлося воно ще тоді, як світ був молодий… Якось відлучився Дажбог, а Триглава настановив замість себе наглядати за землею. Зрадів клятий, поскликав на небо всіх чортів та й зачав по-своєму всім світом орудувати. Приходить Дажбог і бачить: всеньку землю тьма укрила, пропало все, що він сотворив. Він до Чорнобога, та ба — той уже в силу вбився та й не пускає його на небо! Зібрав тоді Господь усе своє військо, та бачить, не здолати йому із ним пекельників, бо стільки їх наплодилося, що здуріти можна! От спустився Дажбог на землю, взяв каміня і на горі Заруб коло Дніпра вчинив із нього образ Матери Божої. Вдихнула Пречиста Лада в нього всю свою міць. Звоював Троян з її поміччю нечисть, скинув Чорнобога на землю і знову засвітив сонце та зорі…