Аж сів характерник, скинув чоботи й повиливав із них воду.
— А нехай йому всячина! — каже. — Тут і вдень ходити недобре, а що вже поночі!..
Лежить Михась і тільки зіпає — геть вибився з моці.
— Ну, вставай! — каже йому характерник.
Вийшли вони на городище та й стали посередині.
Вітрюган свистить та завиває, а як свіне блискавиця, то бачить Михась якісь горбки кругом, ями і залишки земляних валів.
Дістав Обух ножа, накреслив Коштрубове свастя на землі, тоді встромив його посередині та й каже:
— Місяць у небі, камінь в воді, дуб у діброві! Матір’ю сирою землею заклинаю: хто в ній лежить, нехай просинається!
Застугонів вітер у плавнях, а більше нічого не чутно.
— І другий раз! — каже характерник, знову встромляючи ножа у землю.
Гримнуло у небі, а більш нічого не почув Михась.
— І третій раз! — каже характерник, знову заганяючи ножа.
Застогнало щось у землі, та так страшно, що у Михася й чуб дибом став.
— Хто збудив мене?
— Се я, бісуркан-характерник, Пречистої Панни лицар!
Сяйнула тут блискавиця, та така яскрава, що на мить обоє аж посліпли.
— Що тобі треба, бісуркане?
— Вкажи шлях отсьому козакові, що образ Божий на собі має!
Тут зареготалося у землі, та так, що аж пагорб задвигтів.
— Чого ж ти мертвого питаєш, як живий про сеє зна!
— Хто?
— Той, хто до Кам’яної могили прийде…
— Коли?
Заревів вітрюган, а голос і каже:
— Чую, чую… Троянів знак наді мною! Несіть його в Україну, і хай станеться те, що має статися! А тепер відпусти мене, бо відбув я своє у колі Дажбожім…
Витяг ножа характерник, уклонився і Михася змусив уклонитися. А тоді розсипав по землі хрестом жменю жита і промовив:
— Нехай душа твоя упокоїться в Ирі Дажбожому!
Шалено застугонів вітер, і блискавиці почали бити раз за разом.
— Куди тепер? — питається Михась, коли вони спустилися до берега.
— Додому, — каже характерник.
Поки добилися вони до Січи, то й буря ущухла. Заясніло небо, а на обрії від краю до краю спалахнула веселка.
— А що ж то воно за Кам’яна Могила така? — питає Михась, як вони міст переїхали.
Похитав головою характерник.
— Ой сину, — каже, — се так далеко, що бознає, чи й доб’ємося туди!
— А що?
— А те, що їхати треба степами, де ні води, ні паші коням сеї пори року нема… Та найгірше те, що то вже татарський край — до Перекопу звідтіля не так і далеко! Біля тої Могили орда збирається, як має йти в Україну…
— То що, не поїдемо?
Подумав Обух та й каже:
— Твій жеребець добре підкований?
— Хоч зараз у дорогу.
— Ну, то, може, завтра й вирушимо… А зараз давай коней попораємо та передягнемося хутчій, а то я геть змок.
Та й завернув коня до січової кріпости. Проїхали вони попід брамою, аж бачать: коло стовпа на майдані козак прив’язаний. Коло нього цебер стоїть з водою та кухоль. І кількоро запорожців зібралися коло того стовпа.
— А се що? — питає Михась.
— А се, — каже Обух, — покарано когось! Та не просто так, а киями…
І справді, коло цебра купа дубових київ лежала. От узяв один запорожець кияку, виважив її в руці та й зареготався з утіхою.
— Таж києм цим убити можна! — каже Михась.
— То й уб’ють… — каже характерник. — Козакам що… вони свого живоття не шанують, а чужого то й поготів!
Та й підійшли до того стовпа. Слухає Михась, а запорожці й кажуть тому козакові:
— Пий, чортів сину!
— Не хочу.
— Пий, кому кажуть!
— Не буду.
— Будеш, собача кров! Ану хутко рота роззявив!
— А нащо?
— Бо нам тебе попобити треба. Ану, Василю, залий йому горіляки в пельку!
— Змилуйтеся, братчики!
— Не змилуємося, скурвий сину! Ото вип’єш, то й умирати легше буде!
Тут характерник і питає того нещасливця:
— А ти якого куріня, козаче?
— Стеблівського. А що?
— А чого стоїш тут?
— Гроші, чортова тінь, позичив осьо в козака та й не оддає,— каже старий запорожець. — То ми його попогріємо зараз киями.
— Багацько? — питає Обух.
— Двадцять золотих, — каже бідолаха.
— А чого ж се тебе коло стовпа поставили? Як гроші хто винен, то до гармати кують!
— Та сидів він прикутий! — загомоніли козаки.
— Два тижні був на ланцюгу, як собака!
— Та й що, — питає Обух, — не заплатив за його ніхто?
— А хто ж заплатить! Друзяки його всі голодранці!
— То осавул і загадав поставити його коло стовпа та дати двадцять київ! По одному, каже, за золотого!
Глянув характерник на козака.
— А де ж ти ті гроші подів?
— Пропив, батьку.
— А кінь у тебе є?
— Нема. Теж пропив.
— А шабля?
— І шаблі нема.
Покрутив характерник головою.
— Допився ж ти, козаче!
— От і ми про те йому кажемо, — устряв старий запорожець. — Як пив так добряче, то напийся вже востаннє… а ми тоді скинемося кожен по разу, та й со духи упокой! В труну, та й спочиватимеш собі спокійненько на цвинтарі. А там гарно, дерева шумлять над головою, пташки співають…
Михасеві й мороз по шкурі пішов.
— Як пропив, — каже Обух, — то се ще не біда… Пияк — се не злодій.
— А нам дарма до того, — кажуть козаки. — Нам попобити його хочеться, розумієш? Так давно нікого не молотили киями, аж набридло вже!
— Та що з ним довго балакати! — каже старий запорожець. І вибрав з купи замашного кияку. — Ану розступіться, панове молодці!.. Не хоче пити — не треба. От ставлю золотого, що як загилю зараз, то й киші йому полізуть! Га?