Чигиринський сотник - Страница 21

— А як же вони отсе попали сюди, урвителі сії да обіясники?

— Кошовий пірнача їм дав, — каже Обух, — щоб могли торгувати в нас. А де ж соли візьмеш, тютюну та иншого збіжжя? Через Кодак не пускають купців, то хоч татаре та вірмени кримські виручають!

— Так се ж бусурмани, которих різати треба та вбивати! — каже малий козак.

Обух і головою похитав.

— Ох, сину, — каже, — якби ж то все так просто було… Не повіриш, певне, та є в багатьох запорожців побратими поміж татар… ото воду на шаблю ллють і присягають, що братами будуть повік! Та й чимало трапляється у Криму таких бусурманів, що раніше козаками були, себто потурнаків. Ото відмовиться од віри правдивої, та мови козацької не забуває і часто помагає запорожцям у всякому ділі…

Аж ось голосно загукала сурма, заляскали нагайки, затупотіли кінські копита — й сахнулася юрма, звільняючи місце, а ворітьми заїхало кількоро десятків ляхів у блискучих латах.

— А сила Дажбожа побила б вас! — буркнув характерник.

— Та відкіля вони тута взялися?! — здивувався малий козак.

Обух аж сплюнув.

— Посадила клята Польща нам їх на шию! Доглядають, щоб не пішли войною в Крим чи Туреччину. Як ото погромили нас біля Кумейок, відтоді й завелося сеє лихо на Запорожжі…

Попереду їхав ротмістр, пузатий та мизатий, у залізному шоломі, кольчузі й із палашем при боці. У сідлі сидів він, як той пан, узявшись рукою під бока, ще й зиркав на всіх з погордою. За ним сунули по двоє жовніри — всі на добрих конях, з ратищами, шаблюками і пістолями в сідельних кобурах.

— А сії ж суспіль з городового козацтва!.. — зітхнув Обух.

— Та хіба ж то козацтво! — пирхнув зневажливо Михась. — Дід розказував: як обклали ляха Наливайка на Солониці, наче вовка у лігві, то тії городовики і пальцем не поворухнули, аби на поміч йому прийти!

Характерник зітхнув.

— Нічого… недовго ляхам над нами панувати! А ходім-бо далі.

Стикалися вони в тій юрмі, стикалися, аж потрапили в ряди, де продавалося оружжя. Як став Михась перед тими прилавками, то й за вуха його не одтягнути було. Отам уже було на що подивитися й до чого прицінитися! Розкладені були на продаж ґанджари і кинджали з добрячої криці, келепи і шестопери на дубових держаках, буздигани, списи та сулиці, луки з пряженого дерева і з турового рогу, мисюрки, панцирі, кольчуги. А огневої стрільби стільки, що й очі розбігалися! Та Михася найдужче шаблі вабили. Було там їх та й було! І великі, й малі, і ятагани, й палаші, й карабелі, і шпади, що ними тільки шляхта орудує (та й то не всяка, бо до шпади ще й шеримерції особливої треба було вчитися). Спинився і Обух перед возом, де татарин продавав усяку білу бронь.

— Здоров, характернику, — каже йому татарин.

— Здоров, пане Гавриле! — одвітує Обух.

— Який же я Гаврило, — каже татарин. — Був Гаврило колись, та загув уже! Рагім я прозиваюся…

Глянув Михась, а бусурманин і трохи на татарина не схожий — ніс кирпатий, очі сині, мов ті волошки, й балакає по-козацькому щиро.

— Як се — був? — питає малий козак.

— А ти що, батьку, джуру вже маєш? — питає Гаврило в характерника.

— Авжеж, — каже той. — Такий вдатний козак із нього, що будь-будь! Як виросте, то гетьманом стане, Їй-Богу!

Зітхнув Гаврило.

— То добре, — каже, — що козацьке насіння не переводиться… А я, сину, — глянув на Михася, — був Гаврилом, поки орда не вхопила мене ще маленьким у селі коло Таращі. Як попав до Криму, то в Рагіма перевернувся…

— А чом так? — питає Михась.

— А щоб не побусурманився, то пропав би ні за цапову душу… Тепер і радий би в Україну, та коріння усе в Криму.

Хтів було малий козак іще щось поспитати, та характерник на инше розмову звернув.

— А що, — каже, — Гавриле, чи не знайдеться в тебе часом шабля для сього козака?

— А чом не знайдеться! — каже той. Та пошукав на возі й подає Обухові невеличку шабельку в срібних піхвах.

— О, — каже характерник, — се, либонь, здобичне оружжя! Такі шаблі паненята в Польщі та на Литві носять.

Була та шабля зі шляхетної голубої криці, по всьому полотну химерними візерунками повита, наче хмелем. Від хреста була вона з одного боку гостра, та на самому кінці, там, де загинається клинок і переходить у штих, заточена була обабіч і сяяла на сонці, наче огонь.

— Ого, — каже Обух, — та в ній живе срібло залито!

— А то нащо? — питає Михась.

— Як заміряєшся нею, то срібло до руків’я відкочується і шабля легшає, а як тнеш, — він махнув шаблюкою, — переливається воно у штих, і шабля важчає, то й удар дужчий!

— В ординців, — каже Гаврило, — відкупив я її. А з лука вмієш стріляти? — питає Михася.

— А певно! — каже малий козак.

— То ось і лук гарний для тебе є… з пряженого дерева!

Взяв Михась того лука, бринькнув тятивою та й бачить, що справді незлецько він зроблений. І те, і те купив би — так грошей чортма!

— Скільки правиш за сюю шаблю? — питає Обух.

— Три дукати, — каже Гаврило.

— А як за два?

Глянув на нього потурнак і головою покрутив.

— А жаль… — каже Обух і шаблю на воза кладе.

— Чекай, батьку! — каже Гаврило. — Шаблю оддаю за три дукати, а лука даром… ще й стріл два десятки до нього!

— То як? — глянув характерник на Михася.

Той і здвигнув плечима.

— Добре, — каже Обух, — беремо!.. Спасибі тобі, земляче… уважив!

Кинув малий козак тую шаблюку з долоні на долоню та й побачив, що якраз вона йому по руці. І замашна така, що аж свистить, як рубонеш нею!