Чигиринський сотник - Страница 20

— То Матінка Лада, якій служить преславне Військо Запорозьке, — каже йому характерник. — Од того і жінок немає в Січі, що визнають січовики лише Ладу, Пречисту Панну, що є їхньою Покровою. Цьому образу, хлопче, вже віків та й віків… ще молилися на нього люде, яких і ймення згубилося на землі!

Як поснідали вони, то характерник люльку запалив і каже:

— А тепер розкажи достеменно, що з тобою сталося і як ти отсе на Запорожжі опинився, й про той сон розказати не забудь… Та гляди ж, нічого не пропускай!

Михась і почав оповідати. Розказує, а й самому чудно та дивно, що таке могло із ним скоїтися. Як скінчив він, то характерник і покивав головою.

— Бачу, — каже, — недарма я тебе учора в кошового випросив… А лялька тая у тебе?

— Авжеж, — каже Михась. Та й потяг за поворозку і дістав її з-за пазухи.

Темна була вона мов земля, та як упало на неї сонячне проміння, то сяйнула вона ясним огнем, а потім замигтіла барвистими блищиками, що побігли по ній од верху до низу.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — видихнув характерник. — Се ж образ матери Божої, що двадцять віків тому без сліда пропав! Ніхто вже й не думав, що знайдеться він знову…

— Так і тії діви у городищі сюю ляльку називали, — вкинув Михась.

— А певно! — каже характерник. — Вони ж були першими, хто побачив його на Заруб-горі того ранку, коли він на світ уродився!..

— Так се ж давно було! — вигукнув малий козак.

— Так і вони ж давні як світ… Тільки подарував їм Господь вічну молодість та красу, бо служать вони Матері Божій, Пречистій Ладі. А другі бісурканями поробилися…

— А хто такі бісуркані?

Характерник зітхнув.

— Довго про сеє розповідати, сину… Давно-давно, коли світ ще був молодий, жили за Дніпром оружнії діви, що в них богинею була Матінка Лада, і звалися вони поляницями. Було їх так багато, що як ставали вони у лаву, то й око не могло її засягнути. Не було в них чоловіків, але раз на рік, на Купала, зустрічалися вони з козаками із Запорозької Січи і народжували від того дітей. Хлопців оддавали на Січ, а дівчат залишали собі. Та найшло затьмарення на їхній розум і почали вони молитися Диві Неї, яку ще прозивають Дивою Обидою, або П’ятницею. Розгнівався Батько Троян і обернув їх відьмами, старезними да потворними, а коней їхніх свиньми да вепрами дикими пообертав. Отепер, каже, хоч і чортові молитися можете! А з тих поляниць, що вірними лишилися Матінці Ладі, одні пішли із сього світа і оселилися в тім краю, що поміж Пеклом та Вирієм лежить, а інші побудували у Дикому Полі кріпость, яку назвали Остатньою… Була вона зачарована, бо ніхто зі смертних людей ні втрапити не міг туди, ні навіть побачити її. Аж як ти народився, то зруйнували її кляті бісуркані, а дів оружних повбивали… Відтоді й не стало поляниць у нашому світі.

— А хто ж така Дива Нея? — питається Михась.

— А то богиня, що разом із Матінкою Ладою вродилася… — каже Обух. — Багацько імен у неї — і Мокоша вона прозивається, і Нея, й Дива Обида… а ще такі наймення має, що ліпше їх і не вимовляти!

Повісив Михась голову та й зажурився.

— І що ж мені тепер із сією лялькою удіяти? — каже нарешті.— І в коваля питав, так той не знає…

— А вона сама тебе поведе, — каже характерник. — Ти тільки носити її повинен у сьому світі й од нечисти берегти.

— А він берегти мене буде?

— А хіба не вберіг він тебе від літавиць? — питає Обух.

— Так се Троянів Ключ невидимим учинив мене?!

— А певно! Тільки не завжди й не скрізь приходитиме він тобі на поміч, то сам дивися, щоб у яку халепу не вскочити, а як ускочив, то сам старайся і вилізти з неї… Сила цього Ключа до иншого діла спрямована.

— А до якого?

— А Господь його святий знає! Може, довідаємося згодом…

Михась понурив голову.

— Недобрий сей бог! — тихо сказав він.

— А чого се?

— Он стільки зла од нього! І хутір наш згорів, і дід пропав із усією челяддю…

— Не балакай дарма! Дід зо своїми людьми зараз в Ирі Господньому, де немає ні смутку, ні горя. А хутір Яремині татаре сплюндрували, а не сила Дажбожа… — Обух зиркнув у вікно. — Ого, забалакалися ми… вже й сонце ген-ген підбилося! А нам ще ж на ярмарок.

— А там що?

— Купимо тобі сідло і гнуздечку… може, доведеться в мандри вибиратися. Надівай шапку і гайда!

От вийшли вони надвір та й почали у діл спускатися.

— А ми ж хату не замкнули! — каже раптом Михась.

Обух і засміявся.

— А нащо її замикати? На Січі злодіїв нема… та й ліпше од будь-якого замка стереже її Дажбоже свастя! Ондо, поглянь.

Озирнувся Михась і бачить здаля: на дверях намальоване колесо, а в ньому сім шпиць із загнутими кінцями.

— Таке і в нашій хаті було, — каже він, — тільки на сволоку випалене!

— Твій дід січовий козак був, то знав запорозькі обереги, — каже на те Обух. — Недарма й хутір ваш так довго стояв!

От спустилися вони з гори. Глянув Михась і рота роззявив: у передмісті не було де яблуку впасти. Від самісінького берега Дніпрового аж до підніжжя січової кріпости суспіль стояли вози, а на них краму порозкладувано, що й очі розбігаються! І тютюн тут продавали, і сіль, і борошно, і порох, і кожухи, і сідла, і гнуздечки — що захочеш, те тобі тут і є. Та Михась не так на товар дививсь, як запорозький люд розглядав. А там було на що подивитися! Поз’їжджалися гендлярі з усіх усюд — були тут і рибалки, що на далеких Дніпрових островах сидять, і козаки зі степових зимівників, которих гніздюками прозивають у Січі, і москалі з цапиними бородами, й цигани з Волощини, й жидва, і вірмени, й татаре. Страшенно здивувався Михась, як уздрів бусурманів у торгових рядах, та й питає характерника: