Чигиринський сотник - Страница 22

— Добряче оружжя!.. — каже.

— Ну як добряче, то ходімо ще до лимарів, — каже Обух. — Глянемо, що там продається.

— Дивно мені,— каже Михась, коли зайшли вони в лимарські ряди, — що козаки з бусурманами братаються… Татаре да турки сала не їдять і горілки не п’ють, а се ж гріх великий!

— То й що з того… — каже характерник. — Бог один на небі — хоч Христос, хоч Магомет! А в нас він прозивається Батько Троян, творець землі та неба, що створив небо і землю. Головне, вірити в Господа…

— Таж хіба є такі люде на білому світі, що не вірують? — питає Михась.

Обух і головою похитав.

— Ох, трапляються й такі, ще й немало… Навіть між козаками. Хваляться, он я, мовляв, і ті гріхи вчинив, й ті,— а Бог і мав би вдарити мене блискавкою з неба, та не вдарив! Значить, каже, немає його. Такі люде гірші од татар.

— З нами сила та міць Господня! — вигукнув Михась. — Та й що?

— А Бог не палицею карає,— каже характерник. — Стільки знав я оцих бузувірів — усі вони такою смертю погибли, що й сказати страшно!

— Ото й добре, — каже Михась. — Щоб не блюзнили проти Господа!

От купили вони сідло та гнуздечку в лимарів і подалися у січове городище. Як вийшли на майдан, то Михась хотів було до стайні звертати, щоб глянути, як там його гнідий, як ось біжить назустріч джура од кошового.

— Осьдечки ви! — каже захекано.

— А що? — питає Обух.

— Шукають тут уже вас ізранку… Пан кошовий отаман хоче обох вас бачити!

Насупився характерник, та нічого на теє не сказав. Кивнув Михасеві, та й подалися обоє до канцелярії.

Заходять досередини, а там кошовий, Богун коло нього і ще кількоро козаків зі старшини. Дивляться, коли ж під вікном на лаві троє ляхів сидить. Двоє при оружжі й у жупанах, а третій у панцирі та ще й шолом на голові, що й лиця не видно.

— Гукав, батьку? — питає характерник.

— Гукав… — каже отаман. І на ляхів кивнув. — Ось приїхали посланці од пана Гурського, що залогу держить на Хортиці. Джуру твого вимагають видати…

Посміхнувся характерник.

— А не знають вони, що з Січи нікого не видають?

Тут лях, що то в шоломі да панцирі, й каже:

— Сей хлопчак — власність його милости князя Яреми Вишневецького. На князівських землях хутір його діда стояв, тож усі, що в тому хуторі мешкали, є кріпосними душами нашого князя.

— Брешеш, вражий ляше! — не втримався Михась. — Дід мій отримав тую землю від його милости короля Стефана Баторія, на що й грамота у нього була!

А лях і уваги на нього не звернув.

— Знає наш князь, — каже кошовому, — що приймають січові братчики у своє товариство лише вільних людей. А як приходить кріпак, то киями його проганяють, а то й вуха да носа можуть одрізати! Віддай нам сього хлопця. Обманув він тебе, пане кошовий, бо не козак, а крепосна душа.

Глянув кошовий на ляхів, глянув і на Михася.

— А нащо він вам здався, такий малий отсе?

— Украв у князя коштовну оздобу, що грубих грошей вартує,— каже лях.

Хтів було Михась заперечити, та Обух долоню йому на плече поклав і каже:

— А яка ж тая оздоба та на взір була? — Затнувся лях, а характерник тоді потяг за поворозку та й дістав те, що в Михася за пазухою було. — Оце, либонь, вона і є… еге ж, пане ляше?

Як уздріли козаки тую ляльку, то й схопилися на ноги.

— Господе вишній! — каже кошовий отаман. — Та се ж… се ж Образ Матери Божої, Пресвятої Покрови, котора Січ і все Запорожжя од лиха береже!

— А зветься сей Образ — Троянів Ключ!.. — каже Богун. — Пропав він за сивої давнини, і вже ніхто й не сподівався, що на білий світ він повернеться…

А характерник тоді ступнув крок та й зірвав із ляха його шолом.

— Мурмило!.. — зойкнув малий козак.

— А що, пане штукарю, чортів ти полигачу, ляський ти поплентачу… гадаєш не впізнав я тебе?! — питає характерник. — Та я сам дух твій нечистий чую!

Звівся клятий штукар із лави й руку підняв. Почала рости тая рука, сягнула через усю хату, де не взялися на ній здоровецькі пазурі — ніхто й зоглядітися не встиг, як простягнув її вражий Мурмило та й ухопив Михася за плече.

— Матінко Божа!.. — скрикнув кошовий.

Так і остовпіли всі, теє диво побачивши. Тільки Обух не розгубився — вихопив шаблюку з піхов, замахнувся і рубонув по тій руці чимдуж. Добрячий був удар: відчахнув він диявольську руку від плеча, та й гепнула вона об долівку, мов колода.

— А-а! — ревонув Мурмило, закинувши голову назад.

І махнув куксою, що від руки лишилася. Бризнула з неї чорна кров козакам у вічі, й на мить посліпли вони, мов тії сови. А як очі продерли, то побачили, що немає ні штукаря, ні тих двох ляхів, ні руки одрубаної — тільки сивий дим стоїть попід стелею.

— Отсе дива!.. — кашляючи, каже кошовий. — Хитра нечиста сила — бач, до яких фортелів удається!

— Чого ж ти вчора не сказав, що такий знак на тобі? — питає Богун у Михася.

Малий козак дух звів та й каже:

— А хто ж мене слухати хтів! Щоб не Обух, то бозна, чи й у Січ прийняли б!

— Та і я вчора не про все здогадався… — каже характерник. — А тепер бачу, що не на жарт завзялася на нього пекельна сила!

— Чи ж знаєш ти, нащо прийшов сей Ключ у білий світ? — питається в нього Богун.

Похитав характерник головою.

— Не знаю ще. Та сьогодні вночі дізнаюся… — І до Михася: — Ходімо, сину… нема чого нам тут більше робити! Засідлаємо коней та подивимося, як ходитиме твій жеребець під новим сідлом…