Чигиринський сотник - Страница 116

116

Тут затупотіли копита, почулося хоркання коняче, і заїхав на обійстя вершник. Плигнув додолу і припнув коня до конов’язі.

— А ви що тут ждете? — глянув на Михася з характерником.

Був то циган, чорний, мов головешка, ще й одне вухо утяте. Так недобре зирив він на них, що Михасеві аж мороз по шкурі пішов.

— З Січи їдемо, — каже йому Обух. — А ти коваль?

— Еге ж.

— А коней нам перекуєш?

Циган сплюнув набік.

— Як хазяїн скаже, то перекую… Що там у вас?

— Підкови поодривалися.

Нічого на теє не відказав коваль, тільки вуздечкою ляснув себе по халяві та й подався до хати.

— Вовкуватий люд тута… — буркнув Михась.

— І живуть посеред степу, — докинув Обух. — Певне, минає їх орда… недарма ж татарин господарем! Пістоль при тобі?

— Ага.

— То пильнуй.

— А що?

— Та зараз побачимо…

Рипнули двері, й із кам’яниці вийшов коваль.

— Давай коня, — звелів він Обухові.

— Веди гнідого, — кивнув той Михасеві.

Підвівся малий козак та й попровадив свого жеребця у станок. Тут із-за стайні виліз і той обдертий чоловік. В руках у нього були вила — певне, стійла вичищав. Став коло характерника і каже:

— А добрячий коник… На такому і панові не соромно їздити!

— А ми і є пани, — каже йому Михась. — Бо лицарі запорозькі, а не гречкосії!

Зиркнув на нього циган спідлоба, та нічого не сказав. Тільки вухналі в зубах затиснув і почав копито обрізувати. А гнідий ніяк на місці не стоїть — зирить на нього наполоханим оком і хропе тривожно.

— Ну, заспокойся, заспокойся… — каже Михась, насилу держачи йому ногу. — Осьо підкуємо тебе та й поїдемо!

Аж рипнули двері, й на ґанок вийшов якийсь черевань у шароварах. Окинув поглядом обійстя та й спустився униз.

— Осьо тобі й хазяїн! — каже обдертий чоловік.

— Равіль? — питає Обух.

— Еге ж.

Вийшов черевань насеред двориська і став, заклавши долоні за пояс. Тільки тепер стало видно, що то справдешній татарин: лице кругле, неначе місяць-повня, ноги дугою, а зад широченний і плескатий, мов стіл — недарма в Україні про пикатих людей і досі кажуть: «Морда, як у татарина срака». Та найдужче в око впадало, що гладкий він був та угодований, рознесло його, мов ропуху, а як по землі ступав, то черево тряслося од сала, немов опара. І звичаю татарського тримався: вуса шнурочками носив і жмут рідкої бороди.

— Здоров, хазяїне! — знявши шапку, каже йому Обух.

— Здоров, запорожцю, як не жартуєш… — відказав татарин тонким баб’ячим голосочком. — Далеко зібрався?

— До Київа.

— А там що?

— Листи везу митрополитові од кошового.

Татарин покивав головою.

— Митрополитові… ти ба! І що ж у тих листах пишеться?

— Що треба, то те, мабуть, і пишеться, — каже Обух, стенувши плечима.

— А що не треба, то те ні…— з розумінням кивнув татарин. — Ти ба, як хитро загнув!

Тут зареготалися всі, аж виляски пішли. Озирнувся Михась та й бачить, що побільшало людей у дворі — ще двоє наймитів десь узялося коло клуні, а на ґанок вийшла молодиця у замурзаній сорочці та запасці.

— Готово, — каже коваль, забивши останнього вухналя в підкову. — Давай другого.

Одвів Михась гнідого під клуню та й оддав Обухові. А сам поводового провадить до станка.

— Ого, — каже татарин, підходячи до гнідого, — нічогенький жеребець! Крадений, мабуть, еге?

Та й поплескати хотів коня по загривку, коли ж той зуби як вищирить — мало за руку не зловив!

— Ох, пане-господарю, — каже Обух, усміхнувшись під вусами, — се чорт, а не кінь, — тільки он того хлопчину і слухається!

Та й показав на Михася, що саме ногу поводовому догори копитом держав.

— А хлопця ти де взяв? — питає татарин. — У ясир, певне, зайняв десь?

— А тобі яке діло? — глянув на нього характерник.

— Та ніякого, звісно… — зітхнувши, каже татарин. І озирнувся по двору. — Ох, ох, — каже, — спекота сьогодні… Ну що ж, нічого не врадиш! Давай, хлопці.

І тієї ж миті наймит, которий стояв коло клуні, хекнув — та й уклепав характерника кулаком попід вухо, аж той упав на коліна, немов бичок під обухом. А циган кліщі й зубило покинув, ухопив Михася за горлянку та так стиснув пальцями, що малий козак і очі закотив.

— Сюди, сюди його провадь, урвителя цього… — каже татарин.

Прийшов до тями малий козак, розплющив очі й бачить: лежить Обух біля клуні, голову набік обернувши, і кров цебенить у нього з рота. А наймит обдертий уже в саквах порпається. Хитнулося дворисько увіччю — і опинився перед Михасем татарин. Нахилився, аж стало чутно, як тхне від нього баранячою шкурою і лоєм, розірвав поворозки на сорочці та й зняв Троянів Ключ.

— От бачите, — каже, — все просто! А ви боялися…

— Отсе вона і є, тая лялька? — питають наймити, з’юрмившись кругом.

— Атож! І тепер вона в наших руках… Біжи-но которий та запали огонь на могилі — зараз і награду матимемо! — Та й кивнув на молодицю. — Занеси сюю ляльку до хати та на стіні почепи — нехай дожидається слуг Чорнобогових…

— А з цими двома що робити?

Татарин стенув плечима і провів очима молодицю, що притьмом сховала камінну ляльку під запаску і побігла до хати.

— А що… Недоростка сього до пекла візьмуть, а запорожця…

— Собі залишимо?

— Та, мабуть… Наб’ю йому колодку на ногу та нехай січкарню крутить. А буде зуби показувати, то вб’ємо…

116