Чигиринський сотник - Страница 115

К оглавлению

115

— Агов, люде добрі! Одчиніть, хто в бога вірує!

Та й прислухався. Тихо було за брамою, ані шешерхне.

— Та одчиняйте ж урешті! — не втерпів Михась. — Глухі чи що?

— Цить! — буркнув характерник. І знов загрюкав у браму, тільки дужче тепер.

За хвилю почулося якесь шемрання потойбіч, хтось закашлявся і каже:

— А яка се там проява добивається, наче до себе до хати?

— Одчиняй, — каже Обух, — свої!

— Які ще свої?

— Та вже ж не татаре! Хрещені ми душі, як і ви!

— Які се хрещені? Ану одвічай, а то з пістоля зараз спитаю!

— Подорожні… з Січи їдемо!

Брязнула клямка, і з віконця у брамі виглянула невдоволена мармиза.

— Та й що вам треба? — питає.

— Кузня у вас є?

— Ну, є… та й що з того?

— Коней треба перекувати, якщо ваша ласка!

— А гроші маєш?

— Маю.

Подумав той чоловічина, у потилиці пошкріб і каже:

— То заїжджайте…

Та й одчинив браму, і стулки дубові навстежень розчахнув ще й прив’язав їх до стовпів, що обабіч воріт стояли.

Як позлазили козаки із коней і запровадили їх у двір, то побачили, що стоїть там декілька повіток, стодола, клуня й комора добряча. Під частоколом видніло декілька возів, а в затінку ремигали жуйку воли. Певне, і стайня була, бо з-за повіток конячим гноєм тягло.

— Ого! — сказав Михась і шапку на потилицю збив.

На самісінькій середині того двориська височіла кам’яниця. Давня-давня вона була, аж мури зеленим мохом поросли, а декотрі камінці вже й повипадали. Стояла вона, либонь, посеред чистого поля ще тоді, як у Києві князі були, руйнували її вітри та зливи, аж оселився тут хтось і до ладу її довів. Крокви поставив та сволоки, ушив новим гонтом, навіть двері повставляв та вікна, хоч і з поганенького шкла. Перед кам’яницею був добрячий дубовий ґанок. І кузня оддалеки стояла, чорна та закурена, мов хтозна-що.

— А хто ж хутір держить? — поспитався Обух, озираючись довкруги.

— Татарин хрещений… Равіль зветься! — буркнув чоловік, що ворота їм одчинив.

— А коваль де?

Чоловік зиркнув на нього знизу вгору. Очі його були каламутні й неживі, мов у дохлої рибини.

— У поле зранку подався… вісь поламалася в драбиняку! Має вже й повернутися.

— А що ви там возите?

— Снопи…

Глянув Михась та й бачить: оббився той чоловік, мов крем’ях, — сорочка клаптями висить, шаровари діряві, а сам босий.

— Ондо у клуні можете притулитися, як хочете… — каже той чоловік. — А коней до конов’язі припніть…

Та й обернувся і пішов до хати.

— Коней не припинай, — каже Обух Михасеві.— Повиймай вудила і засип вівса в шаньки.

— А що?

— Не подобається мені тут… — буркнув характерник.

Та й познімав сакви й оружжя із вогневим запасом і до клуні заніс.

— Дивно мені,— каже Михась, коли вони сіли обідати під клунею, — що так час прудко біжить! Наче ж недавно Зелена Неділя була, а вже й возовиця настала…

— Ох, сину, — каже характерник, — хто з потойбічними силами діло має, для того час хутко пливе!

— А то чом?

— Бо в засвітах дорога його лежить…

— Правда?

— А певно! От слухай, що в нашому селі було.

— І що у нім було?

— Жив колись один парубок, — почав Обух, відламавши шмат коржа, — і мав він побратима. Так вони дружили, що водою не розлити, не те що! Та й заслаб той побратим і помер. А перед смертю й каже: «Як буде рік по мені, справиш поминки на могилі… Тільки ж гляди, сам приходь — нікого не бери з собою»! От минув рік, той хлопець і приходить на цвинтар. Коли ж дивиться, а побратим його стоїть коло могили. «Ходи, — каже, — зо мною, — побачиш, як я живу…» Та й попровадив його на той світ. А там краса неймовірна — сонце сяє і вдень, і вночі, квіття росте небачене, рай, та й годі… Сіли вони на березі річки, що прозора, немов кришталь, і давай бенкетувати. Таке, каже, пили, таке їли, що й сам король, мабуть, не чув про нього… От побув парубок у побратима один день, й одвів його той назад. Як опинився козак на білому світі, то й не впізнає нічого. Наче й цвинтар був раніше і хрести стояли, а це тільки чагарі кругом — од могил і сліду немає! Приходить він додому й бачить: хата десь ділася, а на їхньому обійсті стоїть корчма! Та що це за лихо?! Він до сусідів, коли ж там якісь незнайомі люде! Він до рідні,— коли ж ні він її не впізнає, ні вона його!

— Господе, твоя воля! — вигукнув Михась. — І що?

— От подумав парубок та й подався у волость. Так і так, каже, я такий-то… Розгорнув писар свої бомаги, водив пальцем по них, водив… Ні, каже, немає тебе у наших матрикулах! І не було ніколи. Іди звідси, каже. Вийшов козак надвір, сів на присьбі й заплакав.

— Еге, тут не заплачеш! — каже Михась. — І я заплакав би, якби така халепа мене спіткала!

— Коли ж це іде проз волость якийсь дід. Старий-старий, аж порохно з нього сиплеться… Чого се ти плачеш, сину, питає. Той і давай розказувати йому про своє горе. Подумав дід і каже: як було мені п’ять год, жив у селі такий парубок, як ти отсе… та пропав він, наче камінь у воду! А зараз, дідуню, скільки вам? — питає козак. — Та вже за сотню, — каже дід. — А який же король зараз у Варшаві? — питається тоді парубок. — А Володислав! — А рік же який? — А такий-то! — Парубок тоді й у поли вдарився. Таж коли я до побратима ішов, каже, то у Варшаві Стефан сидів, которого Баторієм прозивали!

— А нехай йому цур та пек! — вигукнув Михась.

— Дід тоді давай і розпитувати його, як же це все воно сталося. Як розповів йому парубок свою пригоду, він і каже: «Це ти, сину, на тому світі був… А там один день за сто год щитається!» — «І що ж мені оце робити»? — питає неборак. — «Отам на болоті,— каже дід, — живе знахар… Піди до нього, то, може, врадить щось твоєму лихові». Той і пішов. Як розказав, що з ним скоїлося, знахар подумав і каже: «Тяжко твому горю зарадити, та спробуємо… На осьо пляшку зі свяченою водою. Як прийдеш на старий цвинтар, розлий сюю воду хрестом на тому місці, де могила твого побратима була». «Та й що буде»? — питається козак.

115