Чигиринський сотник - Страница 117

117

— Може, краще у Крим запродати? — питає обдертий наймит.

Татарин почухав потилицю.

— Старий він уже, як собака, — не куплять! Та то пусте. Ану коника мені сюди…

Коли ж і гнідого йому підводять. А той ніяк не може второпати, що ж воно оце діється, — зирить на Михася скоса і хропе наполохано.

— А казали, не слухається нікого!.. — каже татарин задоволено. Та й повід узяв од наймита. — Та ви ж гляньте, хлопці, що це за жеребець, — золото, а не кінь!

— Щоб не одняли ж його в нас ті, що по сюю ляльку приїдуть! — каже обдертий наймит.

Татарин і зареготався.

— Омельку, — каже, — їм твої коні не треба! В них такі жеребці, що якби в сей світ вирвалися, то всеньку землю догори коренем перевернули б! Бачив, на якому бахматі той недоросток їздив?

Михась і вуха наставив.

— Еге ж, — каже Омелько, — така звіряка, що й не підходь! Неначе з пекла самого…

— Тож він з пекла і є,— каже татарин. — Украв хлопчина його в запорожців, а Чорнобіг силу свою в нього вдихнув. Тепер хоч цілий день може гнати учвал — і хоч би що!

Таж це про Барабаша йдеться, здогадався раптом Михась. А нехай Господь милує! Невже він пантрував увесь час за нами?

— А що там у саквах? — питає татарин, озирнувшись.

— Та всього потроху… — каже наймит. — О, капшучок важкенький!

— Ану, сюди його неси!

Циган обернувся, й Михась відчув, що пальці вже не так цупко держать його за горло. Капшук був, звісно, характерників, і там були усі їхні грошенята.

— Ого! — каже татарин, діставши відтіля кілька золотих цехінів. — Гарно, гарно ми обловилися!

— Оддай, собачий сину! — шарпонувся Михась до нього.

А татарин його як пхне — одлетів малий козак на кілька кроків і заорав носом у землю. Та тільки дарма вчинив теє вражий бусурманин: як побачив гнідий, що панові його кривду чинять, то заіржав страшенно, плигнув угору, вирвавши повода наймитові з рук, і садонув татарина у груди передніми копитами.

— О-о-о-о-ох! — крикнув татарин — та й брязнув додолу, мов сніп.

Виплюнув Михась куряву, що набилася до рота, голову звів і бачить: то лежав характерник, неначе мертвий, а це враз на ноги схопився — та й у клуню притьмом. Перевернувся Михась на бік, і хитнулося перед ним дворисько, криниця з журавлем, гнідий жеребець із розвіяною гривою, которий летить у стрибку, перелякані обличчя наймитів — і коваль, що біжить до нього. Мацнув малий козак під полою, а пістоля чортма — вилетів, напевне, як той зарізяка його пхнув. Потягнув він запоясника з піхов, та ще й дістати не встиг, коли ж як бабахне од клуні,— аж у вухах позакладало!

— У-у-у! — заквилив хтось неподалік.

Звівся малий козак на коліна і бачить: кроків за кількоро від нього повзе щось по землі — чоловік не чоловік, кривлею все облите, а голова наче облуплена. Насилу дотямив Михась, що то циган, якому знесло кулею півголови, коли ж це знову смальнуло від клуні, й наймити порснули урозтіч, наче миші од кота. Двоє до хати кинулися, а Омелько завертівся на місці, вхопившись руками за голову, повалився додолу та й завмер отак.

— Михасю, — заволали від клуні,— сюди хутчій!

Схопився малий козак, аж під клунею стоїть Обух, у руках у нього мушкет, і диму повно в дворі. Кинувся Михась до нього, коли ж розчахнулися вікна у кам’яниці і вистромилися відтіля довгі дула рушниць.

— Бігом! — закричав характерник.

Налетів на нього з розгону Михась, і повалилися обоє на землю. Пощастило їм: як опинилися вони долі, гримнули рушниці, й зашуміло щось над ними, неначе зграя пташок пролетіла. Пороснуло по землі, збивши хмару куряви, стьобнуло по стінах, неначе град, а в кам’яниці загалалакали на різні голоси.

— У клуню ховаймося! — гукнув характерник.

Тут і татарин голову звів. Сів коло криниці та й давай мацати довкола себе руками — видно, памороки забив йому жеребець.

— Набивай мушкети! — крикнув характерник Михасеві.

А сам кинувся до дверей. Та не встиг добігти: грякнуло страшенно надворі, бризнули кім’яхи глини, і в причілку десь узялася здоровезна діра. Стало видно крізь неї хату, ґанок із дубовими стовпами і вікна, з яких стриміли рушниці.

— Із гаківниці смальнули, харцизяки! — каже Обух.

Та вхопив горлача і сипонув по вікнах олив’яним бобом, аж стрільці поприсідали всі. А малий козак уже й пістолі йому подає. Поки смалив він із них, то Михась устиг і мушкети понабивати.

— Слухай, — каже йому характерник, утираючи піт із лоба, — так ми багацько не втнемо…

— А що?

Тут знову стрельнуло в кам’яниці, аж земля задвигтіла, й усенька клуня наповнилася димом та курявою. Як протер очі малий козак, то через причілок уже можна було возом заїжджати — геть розваляли його з гаківниці.

— Зараз поміч їм прийде… — каже Обух. — Запалили огонь, то спершу Яремині козаки наспіють, а тоді й уся пекельна сила буде тута. Стріляти сам зумієш?

— А певно! — каже Михась, образившись. — Питаєш таке!

— Не випускай їх із хати. Смали безперестану. Оружжя не перезаряджай, — як вистріляєш оце, що зараз набите, бери самостріла!

— А ти куди?

Знов ударили янчарки і мушкети з кам’яниці, аж закурілися стіни од куль, і коло Михася впала перебита кроква.

— Троянів Ключ треба відібрати, — каже Обух. — Я оббіжу з причілка і залізу вікном до хати. А тоді нехай начуваються!

— А сам упораєшся? — питає Михась.

— З Божою поміччю! — каже характерник. — Він, святий, не покине нас у біді.

117