Чигиринський сотник - Страница 110

110

— Та зроби ж ти йому що-небудь! — заволав Михась простісінько Лесі на вухо.

А вона тоді пардусові долоню на голову поклала, і той помалу ходу збавив, а потім і геть зупинився. Злізла мала бісурканя з нього і обернулася лицем до страховиська, що вже за якісь гони од них було. Втямив Михась, що не втекти їм від нього, то й собі зліз додолу і коло неї став. Та й сягнув за пазуху, щоб дістати Троянів Ключ — може, оборонить він їх од пекельної нечисти!

— Зачекай, — каже йому Леся. — Не поможе тобі він…

Повагалася трохи, замислено схиливши голову набік, а тоді зітхнула й каже:

— Що ж, дійся воля Божа!

І вирвала золоте пасмо кіс, і кинула перед собою. Як упало воно додолу, то зайнялася перед ними огненна стіна, що мало не попід хмари сягнула. Зопалу кинувся було ящур через неї, та як зареве — геть попікся, вражий син! То черево біле у нього було, а це зробилося червоне і пухирями взялося. Упав він додолу і давай у траві качатися та репетувати, мов на пуп.

— А що, вражий сину, — заплескав у долоні Михась, — не з медом, еге?

А Леся нічого не сказала, — обернулася й попрямувала утомлено до річки, що видніла поруч, а за нею і котисько цяцькований почвалав. Отямився Михась і побіг їх наздоганяти. Як глянув, аж сидить мала бісурканя в траві й плаче.

— А чого се ти сльозами вмиваєшся? — питається він здивовано. — Такого зміяку звоювала — і плаче!

— Іди звідси, щоб мої очі тебе не бачили! — каже Леся, шморгаючи носиком.

— А чого се?

— А того… іди!

— Та що сталося?

— Він ще й питає! Лихо зі мною!

— Та яке іще, в дідька?!

— А таке!.. — буркнула Леся. — Забирайся геть відціля, вражий сину!

Михась і очима закліпав — нічогісінько втямити не може! Допіру дівчина була як дівчина, а це наче здуріла…

— А-а, — раптом вигукнув він, — це в тебе, мабуть, розум з голови у те місце перейшов, звідки ноги ростуть!

— Іди, дурний! — замахнулася Леся на нього кулачком. — Розумака знайшовся!

— А що ж таке?

— Я силу свою втратила, втямив?

— Яку силу?

— Чарівну!

— А як се?

Шморгнула Леся носиком востаннє й каже:

— Як народжується ото така бісурканя, як я, то наділяє її Матінка Божа великою могуттю. Може вона гори пересувати, відстані долати величезні й бувати у двох світах. Але сила ця не безмежна…

Тут вона знову зарюмсала, похнюпивши носа.

— Та годі, годі вже! — каже їй Михась. — Ото вже плакса! Та й що?

— А те, що розтратила я її, як оті три дива вчинила, — праліс, річку й огонь…

— І що ж тепер буде?

— Буду тепер звичайною чарівницею… — відказала Леся. І знов захлипала, втираючи носа подолом сорочки. — А все через тебе…

— Через мене?!

— А певно! Завжди треба тебе од лиха одбороняти… як не в одну халепу влипнеш, то в другу! А ще козаком звешся!

— То се я винен, що вся пекельна могуть завзялася на мене?! — вигукнув обурено Михась. — Назначили мене сили небесні сеє діло до скутку довести, то куди ж я дінуся! Така вже доля — що в мене, що й у тебе…

Утерла слізки Леся, зітхнула сумненько й каже:

— Ну, нічого не вдієш… що назначено, того й конем не об’їхати! Так уже воно в книгах небесних записано…

— От бач, а ти визвірилася на мене, мов тая тигра!

— Та дарма… Як на добре діло воно пішло, то вже нехай… Господь милостивий!

І, сказавши теє, звелася на ноги та й махнула рукою.

— Що ж, ходімо…

— Куди? — питає Михась.

— А ондо бач, дим курить при березі?

Глянув Михась, коли ж і справді: здіймається за купою верболозу стовп диму — таке, наче хтось багаття розклав та вечерю варить.

— А як там козаки Яремині чи ще яка проява?

— Не бійся, — каже Леся. — Я ж із тобою, Михасику…

І всміхнулася хитро.

От спустилися вони до берега, виглянули з-за шелюгів, та й бачать: горить багаття, сидить коло нього Обух і пече на рожні облуплену козулю. Посидів трохи, тоді одчикрижив шматок і лигнув його, як пес муху, — певне, голоден був дуже.

Та й облизнувся.

— Смакота, — каже, — та й годі!

А Михась і питає з-за куща тихенько:

— А мені шматочок?

Схопився характерник перелякано, роззирнувся довкруги й каже:

— А нехай йому всячина! Невже це джура мій із того світа озивається?

Покрутився трохи і сів. А козуля аж салом скапує у жар, така вже ситенька та вгодована була. Обернув характерник її другим боком, одрізав ще шматочок і вкинув до рота.

— М-м-м-м-м… — каже. — Ох і добренне ж м’ясиво!

А малий козак знов із-за куща питає:

— А мені шматочок?

Обух мало не вдавився. Зірвався на ноги, долоню приклав дашком над очима і давай річкову гладінь озирати. Та нічого на ній не було, тільки вечірнє сонце багряну доріжку прослало від одного берега до другого. Зиркнув він назад, та там тільки круча була піщана, а зверху лози росли.

— Наче ж і не пив… — каже Обух сам до себе. — А чого ж тоді мерці з того світа озиваються? Чи се вже чорти зо мною балакають?

І знову сів коло багаття, узяв запоясника, що лежав поруч, та й ще одного кусника одтяв. Певне, гарячий він був, бо став перекидати його характерник з долоні на долоню, аж не втерпів й заходився гарячого маламурити.

— Ні,— каже, проковтнувши, — смачно, що здуріти можна!

Тут уже й Михась не втерпів.

— А я що, — питає,— голоден тут сидіти повинен, еге?

Обух і очі вирячив. Завмер на мить, тоді голову задер і каже сердито:

110